Тепер могла перепросити шафу і, прихопивши малюнки із замком та привидом, полізти всередину.
Проте марно Софійка і вдруге, і вдесяте проробляла магічні дії, марно всіма інтонаціями вигукувала заповітне «Кор-р-ралі!»!..
Нічого! Шафа — ні мур-мур!
— Нічого, люба шафонько, — заспокоювала себе і вперту меблю. — Це ти просто перевтомилась. Перехвилювалась із безглуздими переселеннями. Та й я сьогодні, признатись, не на висоті. Лягаймо, шафусю, спати! Ранок мудріший за вечір!
Але ні вранці, ні в обід, ні пізніше Софійчине чаклування не подіяло.
Вже й просила, і молила, і навколішки перед нею ставала… Шафа образилась! Шафа не подарувала того, що з нею зробили Софійчині безсердечні батьки! Тепер усе, все пропало!..
40. Неспокійний вечір
Як же показатись на очі Казимирові? Адже обіцяла, покладала такі надії! І взагалі, де шукати виходу, в кого питати поради? Кому вилити свою зболену, покривджену душу?
— Софі-і-ійко! — пролунав знадвору знайомий голос.
Внизу під балконом стояв… Сашко!!! Причесаний, вмитий і заштопаний, він аж світився від щастя. З кишені гордо стирчала в натертому до блиску чохлі старенька мобілка.
— Робота зобов’язує! — кинув ніби недбало у відповідь на Софійчин здивований погляд. — Рано — кур’єром на фірмі, по обіді — торгівля! Мушу мати престижний вигляд!
«Ну, щодо престижу, це він, звичайно, загнув!» — усміхнулась дівчинка.
Зійшла вниз і, порівнявшись із хлопцем, відзначила, що він не тільки сухоребрий, а й малий на зріст! Що ж виходить? Вона, Софійка, підросла, а він?.. Ганьба!
— Чому не приходиш на мою точку? — напався одразу. — Я вже чекав-чекав…
— Ох, тут таке закрутилося! — забідкалась.
Незчулась, як переповіла йому про всі нещастя.
Від мстивої шафи і нечуйних батьків — до Казимирової драми.
Сашко насупив бровенята і слухав так уважно, ніби тільки він один і міг чимось зарадити.
Відчула, що їй і справді полегшало, тож перейшла на інші теми:
— А ти як живеш?
— Я? Ет, що там я?! Все гаразд, як бачиш! Кінці з кінцями зводжу! Якби сестрам не всім трьом одразу в перший клас, то й зовсім було б добре! Може, Любку не посилати ще? Вірка й Надя вже читають, а ця — лінується. То хай рік удома посидить, як думаєш?
— Дурниці! Ти її до мене пришли: я швидко навчу! — згадала про свої невикористані вчительські таланти.
— Ой, дякую! Я знав, що ти… що ти… що ти — справжній друг!
— Ага, ще: будь готовий, може, Завтрашній дзвонитиме тобі на мобілку! — додала насамкінець.
— Хай дзвонить, скільки захоче. І ти з моєї подзвониш, як треба, чого ж на такому економити? Але що робити з тим нещасним привидом? А може, — прояснів зненацька, — щось підкажуть речі, які є в твоїй шафі?
— Знаєш, це — ідея! — радісно поторсала Сашка за кістлявий лікоть. — Зараз же піду додому. Перевірю. Бувай!
— Бувай… — неохоче здвигнув плечима кур’єр.
— І не забудь звертатись до нього на ви! — гукнула вже з під’їзду. — Він дуже культурний!
Удома відразу приступила до роботи. Гаразд, хоч у шухляду ніхто за цей час не лазив! Покопирсалась шпилькою, висунула на світ Божий давні шафині скарби. А шухляда — хоч би тобі рипнула! Мов заціпило!
Ясно, що ні Софійчині дитячі чобітки, ні коробка з-під маминих парфумів, ні навіть фотографії нічогісінько не підказали. Взялась укотре перечитувати пожовклі газети. Новини — тільки вишнопільські та з ближніх сіл. Про Дашківських, звичайно, жодного слова.
Дурницю підказав їй Сашко!
Хіба, може, коралі? То вони зараз — у Сніжани. Або те старе поїдене шмаття? Керсетка, спїдниця, що там іще? Ех, шкода, що його довелось викинути!
— Софі-і-і-йко!
Знову Сашко! Скільки можна: вже темно! Та й бачились кілька годин тому!
— Софійко! — Сашкові очі від хвилювання — на півобличчя. — Він!!! Послухай, ось-ось знову телефонуватиме!!!
Мобілка в його руках справді залементувала. Завтрашній!
— Алло, Софі? Перепрошаю панну за пізнє турбування! Благаю, приїздіть найближчим часом!
Оце так! Зоставила йому телефон, щоб сповіщати вісті, а не для того, аби щодня приїздити!
— Що сталося?
— Маю деякі новини!
— Але бодай натякніть, які?
— Це, даруйте, не телефонна розмова! Хай пресвітла панна побачить сама! Чекатиму з нетерпінням! Па-па!
Зв’язок обірвався.
Леле, уже геть пізно! А завтра — перше вересня!.. Поки повернеться зі школи, поки дочекається автобуса… Коли ж вона поїде? І чим назад? Вечірніх рейсів до Леськовичів не буває…
— А якщо назад велосипедом? — запитав Сашко. — Прихопити його з собою в автобус?
— Та я ж до пуття їздити не вмію!
— Можна зі мною! Прив'яжу до багажника подушку!
— Та ну, подушку! Тільки чи нас двох витримає?
— О, мій драндулет ще й не таке витримує! Картоплю копали — всі мішки з городу на ньому перевозив!
Ні, в цьому Сашкові таки щось є!
41. Перший раз у сьомий клас
Тепер тонального крему довелося просити в мами. Пляма від синяка, щоправда, вже не синя, а жовто-зелена, досі виднілась під оком. Зрештою, це було ще півбіди. А от прищика, який нахабно вискочив на носі, не маскував і крем! На додачу Ростик десь подів нову заколку. Отже, на першовересневе свято мала на гостинець повний комплект неприємностей. Зрештою, спільними зусиллями тітонька Сніжана й мама сяк-так надали Софійці пристойного вигляду.
Але яким же гарним став Кулаківський! Високий, засмаглий (шоколадна багамська засмага — це вам не золотава леськовичівська!)! Рудий чуб вигорів на сонці й переливався справжнім золотом. При кожному стріпуванні того чуба Софійчине серце зривалось летіти у безвість і бриніло, мов тонка павутинка.
За тим чубом не зразу вгледіла Ірчин бобрик та її розписані одиничками (на честь першого вересня) нігті.
Не помітила й чорнявенького сором’язливого хлоп’яка, що тулився на святковій лінійці десь позаду їхнього 7-В. Лиш коли керівничка Ліда Василівна завела того хлоп’яка до класу і представила як нового учня… В Софійчиному класі ніколи ще не було новеньких! Точніше, з нових учнів приходили тільки дівчата.
— Прошу прийняти до нашої класної родини Дмитра Іваненка! — сказала вчителька.
Софійка, звичайно, однолюб. Але й вона завважила розумні чорні очі й незвичайну вроду хлопчини.
— Сідай, Дмитрику, поки що тут, а там буде видно! — Ліда Василівна запропонувала новенькому вільне місце… біля Софійки!!!
— Оба-на! — не втримався Вадим. І тихенько присвиснув.
Серце вкотре обірвалось і запищало, як спіймана в павутину мушка.
— Ну, що, будем знайомі? — тихенько шепнув Дмитрик до нової сусідки.
— Софійка… — видобула з себе ледь чутне.
— Дуже симпатичне ім’я! — усміхнувся новенький.
А вона вже й не думала, що в світі бувають ідеальні люди!..
На уроках, звичайно, усі вчителі норовили новенького запитати. Хоч сам він руки й не піднімав. Але завжди відповідав доречно, вдало, мудро. Здається, Вадим дещо ревниво поглядав у Софійчин бік. Та що казати, увага всіх однокласників прикута до їхньої парти! Навіть Ірчин бобрик нашорошився в Дмитриків бік, а розцяцьковані нігті нервово вибивали танець аборигенів перед полюванням на мамонта.
День був по вінця наповнений хвилюванням. Тому, коли Сашко подзвонив у двері, не зразу втямила, що й до чого.
— Софійко, що сталось? — накинувся на неї в коридорі. — Кричав-кричав під балконом — ти хоч би що!
Тата ще нема з роботи. Пішла відпрошуватись на кухню до мами.
— Софійко, але ж… Я спекла торт… Захолодила рибки… Хотіла бодай сьогодні зробити свято…
— Мамо, святом для мене буде прогулянка з Сашком на велосипеді! Навідаємо одного нещасного хлопчика, нашого знайомого.