Нарешті Сашкова мама запросила всіх до столу. Точніше, наказала дівчатам звільнити письмовий стіл для обіду. Салат і смажена картопля — що ж, це Софійці підходить. Тим паче, зголодніла, наче не їла три дні, а не годину.
— Де того Сашка носить? — хвилювалась мама, поглядаючи у віконце. — Вічно в клопотах, вічно переживає, що без нього ми всі пропадемо! Так запрігся в роботу, що не може ні відпочити, ні вчитися до пуття! Вже мовчу, що їсть як попало й коли попало!
Аж виходячи з хати, зіткнулась із Сашком. Боже, як він зніяковів, дізнавшись, що Софійка була в його халупі!.. А то ніби якби не побувала, то вважала б, що там усе зі срібла-золота?! А то ніби якщо там ні срібла, ні золота, то Софійка менше з ним дружитиме?!. Та вона майже ніколи його бідності й не соромилась!..
До речі, як би це сьогодні обізватися до Завтрашнього?
— Гаразд, ходімо на якесь підвищення, маякнемо йому, щоб зателефонував! — з готовністю віднадити дівчинку від свого дому відповів Сашко.
— Але ти, голубчику, спочатку поїси! — зупинила його Софійка. І заспокоїла: — Йди сам, я он там на лавочці почекаю.
Гм, і чого це Сашко так сяйнув? Через голубчика? Варто слова добирати уважніше, а то ще хтозна-що подумає.
47. Віртуальний сеанс
Дзвонити полізли таки на горище.
— Як живете, що поробляєте? — запитала Дашківського.
— О, дякую красненько! Щойно був у татковому кабінеті, досліджував наліт із його вікон…
— І що дослідили?
— Здебільшого наліт госпітальних часів. Багато солдатської нудьги.
— Зрозуміло, вони ж туди не на танці приїздили!
— Шибки тоді занадто гарно мили. Але на рамах дещо нашкріб… Туга, глибока туга… І байдужість…
— Казимире, ви маєте на чому сісти? От і гаразд! Вважайте, що ви — на віртуальному прийомі у психолога.
— Перепрошую, на якому прийомі?
Ах, звідки ж йому знати ці сучасні штучки!
— Ну, телефонному! А це значить, що розповідайте швидко, бо й знижені тарифи не допоможуть!
— Перепрошую, що знижене?
— Ет, умощуйтеся зручно й розказуйте. Про свого батька.
— Але я… не можу так зразу…
— Можете, можете, можете! Спокійно! Зосередьтесь! Почніть, наприклад, із його талантів…
— О, любив коней! Дуже на них розумівся, усі призові місця в місцевих та закордонних виставках були його! Ще — був геніальним архітектором! Після закінчення Віденського інженерно-будівельного училища вмів спроектувати будь-який замок! Нашим будинком утер носа всім сусідським поміщикам! Замолоду, кажуть, любив пишні прийоми й бенкети.
— Отже, молодість мав бурхливу?
— О так! У нього все було по вінця. Молодість — бурхлива. Кохання — навіки. Розчарування — безмежне.
— А що ж залишалось для єдиного сина? — обережно підступила до головного. Хоч би знову не надумався зомліти!
— Байдужість. Звичайна сіра байдужість… — Голос Завтрашнього і справді почав тремтіти. — Спершу він сподівався, що народження сина зблизить його з дружиною. Але коли побачив, що Марія зосталась незворушно холодною… Моя мама — це сніг, ви знаєте… Поринув з головою у власне життя: коні, поїздки, розваги… Особливо любив далекі подорожі… Аби не бачити… А хлоп’я, котре бродило по домі й часом натикалось йому на очі, в кращому випадку дратувало. Здебільшого мене просто… не помічав… І мати не помічала… Тож і став я непомітним. Щез…
— Не хвилюйтесь, любий Казимире! Все гаразд, усе чудово! — намагалась контролювати ситуацію. — Тільки не зомлійте! Ага, для вас є добра звістка!
— Невже знайшли моє справжнє місце? — стрепенувся радісно.
— Ще не зовсім… себто як ви ставитесь до того, щоб стати… гм-гм… дівчиною?..
— Що-о-о-о?..
— Точніше, не так: у найближчі вихідні ми вас навідаємо й про все побалакаємо.
— Оце радість! Спасибі! Може, панні з такої нагоди заграти «Місячну сонату»?
На цій гарній ноті рахунок закінчився, і зв’язок обірвався.
Господи, та час і справді тут, на горищі, йде з шаленою швидкістю!
48. Місячна соната-2
Прийшла зі школи, мов прибита. Ще вчора спробувала вдруге ворожити на шафиних газетах. І натрапила на таке: «знайдеться між чорними і білими». Ішлося про шахові фігури, але в цьому словосполученні відчула знакове. Відразу вписала його в блокнотик, услід за «Шукати в межах Вишнополя».
А сьогодні на уроки… Ірка Завадчук з’явилась у строгому брючному костюмі: чорному, з білою блузкою! Видно, вплинули виховні бесіди з завучем, і взялась виправлятись. Але річ не в тім — річ у чорному й білому! А якщо згадати, що колись носила вона зачіску-хвоста, перефарбованого в білий верх, чорний низ?..
Все, Ірусю! Як не шкода Казимира, як не шкода Софійці себе самої, як не шкода навіть тебе, дурненької, — доведеться тобі поміняти характер, звички і душу! Тепер тільки зосталось дослідити, як їх змінити.
Софійка ходила засмучена й мов сонна. Проте дуже скоро їй довелося пробудитись і вразитися ще більше.
Чи снилось, чи справді чула? Ні, справді! Справді, коли на перерві зайшли в музичний кабінет (у них там мала бути література), новенький Дмитро сів за піаніно. Після невеликої розминки він заграв… «Місячну сонату»!!! Ще й як заграв!..
Даремно Кулаківський, аби заглушити Іваненка, на весь звук увімкнув свого СD (подарунок воскреслого дядечка). Всі дівчата їхнього класу зашикали і ще захопленіше стали дивитись на новенького. Еге ж, вони усе витріщаються відтоді, як уперше побачили Дмитра! Софійка взагалі-то не сприймає такої масової отарної закоханості, але… але ж який хлопець!!!
Проте наразі Софійка глянула на Дмитра ще з одного боку. Справді, яке безглуздя шукати пристанища Завтрашньому в Ірчиному тілі, коли тут — і характер, і манери — все сходиться один в один! Ой леле! Таж форма в новенького — смолянисто-чорна, з білою накрохмаленою сорочкою! І ходить так уже цілий тиждень, а не з сьогоднішнього дня!
А ввічливість його справді сягає хіба Казимирової! Коли Софійка після фізкультури сказала сама до себе: «Мабуть, я розпатлана, як відьма!» Дмитро (це ж треба — почув!) заперечив:
— Ні, як симпатична русалонька!
Звучало мало не як «пресвітла панна»!
Вадим багатозначно гигикнув. Невже ревнує? Приємно, звісно. Але Завтрашній — насправді Дмитро Іваненко?.. Ця новина вражає більше!
49. Затоплений острів
Умовила батьків поїхати побачити замок. Ті погодились радо: шукають, сердеги, примирення з донькою.
Отож до Леськовичів рушили автобусом зранку всією родиною. Плюс, звичайно, Сашко. Сашкову місію сьогодні важко переоцінити. Він, крім, звичайно, Вітиного тата, має водити Софійчину родину по замковищу й усередині замку. І цим відволікати від привида, який тим часом розмовлятиме з дівчинкою.
Осінь уже черкнула жовтим крилом замкові хащі. На тлі ще теплого вересневого сонця вони особливо гарні.
— А колись же це були не хащі! — сумно вдивлявся у вікно Завтрашній.
Вони сиділи на підвіконні в колишній Казимировій кімнаті: сюди не мала ступити нога нинішніх відвідувачів.
— …Колись це був розкішний парк! За прадіда Маріана по той бік ставка був хвойний ліс, по цей бік — листяний. Але за батька все змінилось і змішалось. Щороку виписували сюди найдивовижніші рослини з різних країн. Троянди всіх ґатунків, бузки, тюльпанове дерево… Зосталися лиш триметрової товщини ялини та пірамідальні ясени…
Ніби на підтвердження, крізь кватирку залетів прижовклий ясеновий листок і принишкло сів хлопцеві на долоню.
— …Мовчу вже про фруктові й овочеві плантації. Вони були далі, в південній частині маєтку, у величезних оранжереях.