Вадим спочатку витріщив очі, потім прискалив око, притишив ходу.
— Вірші? Ну, ти й приколістка! — сказав, одкидаючи набік свого рудуватого чуба.
Приколістка? Софійка аж зашпортнулась.
— Та, це… Мама колись мені Ігоря Калинця вголос читала… Вона ж учителька, така в неї робота…
— Прикинь, щоб це моя маманя таке забацала!.. Кранти були б! Обреготались би всі!..
Софійка опустила обличчя: зараз її щоки запалають, як ота брудна купа з листям!.. Яка ганьба! Треба ж було лізти зі своїми поезіями!.. Зупинила хвилину!..
— Чуй, а хіба це вірш, коли в ньому немає цих… отих прибамбасів… ну, як їх… тих штучок, що у віршах? — раптом посерйознішав хлопець.
— Рим? — перепитала здивовано.
— Ну да, їх самих!
— Але ж дивись: молитви теж неримовані! — відповіла так само серйозно. — Проте ніхто ж не сумнівається в їхній цінності?..
— Ти гля-а-а, точняк! — похитав сяйливим чубом. — У тебе не голова, а суперкомп. Я б сам ніколи в таке не в'їхав!
Леле, радіти чи журитись від таких комп’ютерних компліментів?! Світ перед очима заслало срібним павутинням, він замерехтів жовто-червоними листками, що саме висипалися з рядна.
— Та хіба ж це я? — зашарілась. — Так, від людей чула…
Витрусивши рядно, вони вертали до гурту. Вже видно Дмитрика з граблями, видно, як хлопці кидаються по Ірці зчорнілими ялиновими шишками. Вадим похнюпився й поволі черкав кросівками по асфальту.
— Може, той-го… розколешся, як там далі лохонувся той вивихнутий листок? — стрельнув поглядом з-під свого шаленого чуба.
Ні, Софійка заради цього хлопця здатна таки на все!
54. Баба Валя знову під підозрою
Сашко ввечері прийшов із букетом айстр і відеречком стиглого темно-червоного кизилу.
— Це тобі за нашу Любку, — ніяково простягнув гостинці. — Навмисно до лісу їздив! Частину продав: на букет заробив. Ще й мамі на варення зосталось!
Віддячує! Втім, Софійка готова простити і букет, і кульки, адже нарешті можна потелефонувати Завтрашньому. І показати Сашкові Казимирові малюнки, спитати, що він про це думає.
— Я думаю… — ховав стривожені очі,— думаю, він… закохався у тебе!
Приїхали! Кому що, а курці — просо! Добре, хоч не бачив іще портрета, намальованого Павликом!.. Ні, ліпше запитає по телефону самого Дашківського!
— Казимире, ви чому це вдарились у графіку? — почала з усмішкою. — Про ваші малюнки у селі вже ходять легенди!
— Перепрошую, Софі? — не второпав хлопчина. — Малюнки? Зроду-віку не малював і не збираюсь!
— А в блокноті з Русалкою, отому, що я віддала для листування?
— Блокнота відтоді не чіпав, пресвітла панно! Кому ж писати, якщо відповіді на попереднього листа ви ще не отримували?
Гм, дивно! Ясно одне: ні Віта, ні її пунктуальний тато сплутати не могли. Отже, чи не є це ще одним підсвідомим проявом Казимирової майбутньої суті?.. А Сашко вже: «Закохався! Закохався!..»
— Значить, не було такого?
— Ні, прекрасна Софі!
— Тоді бодай скажіть, чи був котик у вашої тітки Гонорати.
— Атож, люба принцесо! Вгодований сірий котик, якого, правда, гляділа не так сувора тітка, як нянька Ганна. Кіт Фантик!..
Не брехала баба Валя! Чи все-таки збрехала? Як мовив би Завтрашній, темна ця жіночка, ох, темна!..
— Недаремно ми ще тоді відчували в ній лиху людину! — погодився Сашко, й очі його покруглішали від тривоги.
Наступного ранку, перед школою, сама впросилась віднести бабі Валі Ростика. Фантик, здавалось, був невдоволений. Прискіпливо зиркав на Софійку, а та не менш ретельно оглядала кожну річ у квартирі.
— Ось для води, ось — для молочка! — демонстративно поставила перед сусідкою пляшечки.
— Знаю, дитино, знаю! — відмахувалась нянька.
— А годувати — лиш із його посуду! — вказала на тарілочки з малюнками курочки Ряби.
— Аякже, аякже! Яка дбайлива сестричка! — вдавала, що їй приємна Софійчина турбота про малого.
— А в чому ви заварюєте кашку? — попхалась на кухню. Ледь не додала: «Сподіваюсь, не у Фантиковій каструлі?»
— Ось, окреме, чистесеньке! — сокорила стара.
— А… — зазирнула попід столи. — Мишей у вас часом немає? Щурів там усяких?
— Бог з тобою, дитино! Що таке говориш?! Колись була одна миша, то її вже давно…
— Отруїли?
— Пастка зловила, і Фантик з’їв. Ішла б ти вже, дитино, до школи! Спізнишся! — Нянька обережно підштовхнула дівчинку до виходу.
Софійка ще трохи постояла на сходах, дослухаючись.
— Улю-лю, мій мацюпусінький! Як же я за тобою скучила!.. — тільки й чулося із квартири.
Ой, нічого доброго це не віщувало!..
55. Впритул до істини
На уроці малювання сьогодні тема «Як я провів літо». Впевнено взялась вимальовувати пишні лілії, ставок, замок удалині… Тут Павлика немає, тож Софійка цілком зійде за найкращого в класі художника. Хіба якщо новенький, Дмитрик… Що він там прикриває долонями? Невже черговий шедевр?
Ревниво зиркнула в його альбом і мало не пирхнула зо сміху. Не люди — якісь гуманоїди — чи то ходять, чи то висять понад різними спорудами!..
— Це ми з татом їздили до Хотинської фортеці… Піднімались там на башточки… — виправдовувався Іваненко. — Вибач, але я зовсім не тямлю зображувати людей!..
Що правда, то правда! Вже б і не брався! В малюванні Дмитро — це Казимир номер два! Казимир номер два?! Леле, та він і справді малює, як Завтрашній! Тільки що не ручкою, а простим олівцем! Але натискує ним так, що чіткіше, ніж ручкою! Рівчаки прорізує!
— Ну, чому ж… — намагалась опанувати себе. — Дуже навіть схожі… Це, мабуть, ти?
— Ні, це тато! Ось я! — показав якусь неоковирну карикатуру внизу. — Тато вже виліз, а я ще на сходах.
— Він у тебе, здається… солідний? — прискалила око на малюнок.
— Що, так помітно? — зашарівся хлопець. — Я ж старався зменшити йому форми!
— Отже, солідний?
— Ох, трохи є! Та й чиї тата зараз худі? Всі з черевцями ходять! Але я таким не буду! Я спортом займаюсь.
— А як… його звати?
— Тата? Дмитром, як і мене. Мама кличе нас Дмитром і Дмитриком… — ще більше зашарівся хлопець.
— Серйозно? — Від таких явних збігів аж похолола. — Слухай, а в твоєї мами… біла сукня є?
— Не знаю, мабуть… У неї в шафі багато одягу, якось не приглядався… Але на весільній світлині вона точно у фаті й білому платті!
Все! Знайшла! От і попався ти, Дмитрику! От і є тобі пристанище, неприкаяний Казимире!
Удома відразу взялась до діла. Повитягала з шафи мотлох (щоправда, до чого тут фотографії?). Перемішала старі газети й навмання тицьнула пальцем у якийсь рядок.
«Мати серед жовтня…» — далі старий папір перетерся на дірки, і дізнатись, що саме пощастить мати серед жовтня, Софійці не вдалось. Очевидно, на початку жовтня все остаточно з’ясується. Десь тут, десь ось-ось!.. Уже дуже-дуже скоро!..
56. Домашні прикрощі
Увечері, щойно відправила додому Любку, припхався Сашко.
— Не поможеш ще й мені? Вивчити алгебру? — запитав, ховаючи очі. — Вирішив зробити уроки, а тут… якісь такі незрозумілі завдання…
Авжеж, алгебри йому заманулось! Шукає причини Софійку навідати!
— Гаразд, давай сюди свого ранця.
— Е, ні! Я сам! — сахнувся, наче пограбувати його збиралась. І вже спокійніше дістав підручника й зошита. Боїться, щоб фото не побачила. Теж іще конспіратор!
— Бо я, знаєш… Ще малювання там, фізкультуру люблю… Навіть якісь таланти до цього маю… Шеф завжди радиться зі мною, коли прикрашає щось… Ти б прийшла якось подивилась: такий гарний офіс із водяними газонами спорудили! А по воді— електричні лампи-лілеї… Хоч я моря ніколи не бачив, а все мене чомусь на морський дизайн тягне! А оце порадив ще й картини з морем почепити всередині: ніби якийсь такий художник є, що малював тільки море…