— Айвазовський?
— Чому тільки Айвазовське? Всі моря, які є!
— Ай-ва-зо-вський, кажу! — зітхнула тяжко і безнадійно. — Прізвище таке! Море зветься А-зо-вським!
— Точно! В тебе ж дядько художник — не дивно, що все знаєш! Отож пообвішували ми в офісі тими картинами — Їй-Богу, як на глибині! Акваріуми поставили.
— Цікаво, на глибині час теж іде повільніше?
— Звичайно! Я на Олексівському ставку пірнав, то думав, що цілих п’ять хвилин. А хлопці засікли на годиннику: тільки дві з половиною!
— Гм… Чи збережуться ці Казимирові теорії в Дмитриковій голові?..
Поламавши голови над ребусом із Дашківським, узялись до задач математичних.
— Діти, ходіть перекусите! — покликала мама.
Тільки завжди голодний Сашко стрепенувся на цей поклик. Софійка ж не зворухнулась. Вічно вона зі своїм супом!
— Чай і шоколадний рулет!
Ну, хіба що так!.. Рушили до столу.
— Ну, ще за тата! — на всі лади викаблучувалась мама перед Ростиком, намагаючись запакувати малому в ротик чергову ложку яблучного пюре. — Не хоче! А баба Валя каже, що Ростик у неї так справненько їсть!
— А кави у неї він ще не п’є? — буркнула невдоволено.
— Кава? Що ти! Дітям до трьох років узагалі не рекомендується ні кави, ні шоколаду!
— Від баби Валі сподіватись можна чого завгодно! Ой, не довіряла б ти їй, мамо, дитини!
— Це ж чого раптом?!
— Її двоюрідна бабця була господинею Леськовичівського замку й колись отруїла малого Дашківського!
— Це баба Валя тобі сказала?
— Баба Валя все приховує. Дізналась я з інших достовірних джерел.
— Софійко, всім відомо про твою багату фантазію! — Мама аж скривилася. — Зрештою, чого баба Валя має відповідати за гріхи двоюрідної бабці?..
І як щось довести цій нерозумній мамі?!. Софійка давно помічала, що батьки їй не довіряють, що не сприймають усерйоз. Тепер іще раз у цьому пересвідчилась. Залишалось використати останній аргумент:
— Вона ж… вона ж при дитині цілує свого кота!
— То й що? Ти ж сама кажеш, що коти — великі чистьохи. Тим паче Фантик. Вичесаний, вимитий, доглянутий! Не те, що ця… — Мама зневажливо кивнула в бік Чорнобілки. І, згадавши, що киця — Сашків дарунок, ввічливо підправила: — Ця, сухоребра!..
Ну, можна витримати?!
— Дякуємо за чай, — підвелась із-за столу. — Ми вже ситі!
Гордо покрокувала до кімнати. Сашко, дожовуючи, неохоче поплівся услід.
57. Крах надій
На уроках почувала щось не те. Ще не знала точно, але гриз якийсь прихований сумнів. Він закрався, щойно вчителька назвала оцінки 7-В за самостійну з алгебри.
Дмитрик сяяв од чергового успіху.
Вадим отримав «двійку» і зверхньо чвиркав крізь зуби:
— Подумаєш, якась ідіотична самостійна! Такі дебільні завдання…
Десь уже чула ці слова. Тільки «незрозумілі завдання»! Усе більший сумнів просвердлював Софійчині думки, коли окрилений «дванадцятками» Дмитрик, не гаючись, записався до математичного гуртка. Щось не те, щось не те, щось не те!
Леле!.. Таж Іваненко — любить алгебру! Любить і любив завжди! Як вона, розтелепа нещасна, проґавила такий важливий факт?! А Казимир не любить!!! І Вадим не любить? Черв’ячок сумніву не втихав і гриз далі.
Вадима не могли залити сусіди, бо живе у власному домі. Вадим ходить у чому завгодно, тільки не в чорному і білому. Вадим не любить малювати, його звуть зовсім не так, як батька, та й батько той гарний, стрункий, рудуватий, як син, і ніяк не товстий.
«Якісь такі незрозумілі завдання!» — цю фразу недавно вимовив… Сашко. Коли приходив просити Софійчиної допомоги з алгебри.
Гнала від себе той нахабний сумнів, як докучливу муху, коли вже поверталась додому. Адже прекрасно знала, що Сашка, який жив у напівпідвалі, сусіди затоплювали. Більше того: тими сусідами були вони — Софійка і її батьки, бо тоді жили над ними. Якось у вмивальнику не було води, й Софійка забула закрутити кран…
Чи ходить Сашко в чорному і білому? Та він завше убогий і сірий, як церковна миша! Як горобець зі смітника! Як… Хвилиночку!.. Яка барва утворювалась, коли Павлик змішував чорну й білу фарби? Сіра! А що було сказано в газеті-під-казці? «Між чорним і білим!» Отже, сіре — це і є між чорним і білим?!.
Черв’ячок усе глибше вгризався в Софійчин мозок. Незчулась навіть, як іззаду хтось вигукував її ім’я.
— Софко! Таж Софко!!! Так урвала, що я вже задовбався доганяти!
Поруч об’явився… Кулаківський!
— Тобі вже, Софко, за тим прилизаним зубрилкою всі інші дрібні в очах? М-да: я ж у іксах так не шарю, як він!
— Хто? — вдала, що не розуміє.
— Ну, не тушуйся, не тушуйся: всім ясно, що ти від новачка прибалділа!
— Кажи, що маєш, бо в мене справи! — хлюпнула холодною водою на палахке вогнище Валового чуба.
— Ти б краще придивилась, як він малює! Мазня і маразм! А малювалка йому все одно «десятки» ліпить: за сімпотну морду і за те, що підлиза!
— Все сказав? — насупила брови од свіжої ідеї. Чи малює Сашко? Хіба оформлення офісу — не прояв малярських здібностей?! Ще один аргумент!
Вадим не відставав:
— Сьогодні, той-го… погода негаліма! Додому йти щось обломно: може, прошвирнемось по скверику? Чи в кафешку? Або на скутері вмажемо, га?
Біла материна сукня? Не пригадує, щоб Сашкова мама вбиралась у щось подібне, але…
— А ще ти, може, той-го… для понту віршика якогось забацала б?..
Сашків батько… Гм… Нічого не знає і про Сашкового батька…
— Софко, то як?
— Га? Ах, так: я спитаю в Сашка!
— Що-о-о? Забити зі мною стрілу ти питаєш дозволу в якогось Сашка? — Вадимів чуб обурено зметнувся вбік. — Чи не в того бомжика?
Дозволу на метання стріли? Софійчині мізки вже зовсім закупорились: якої стріли? Вона в Сашка про батька запитає!
— У його батька? Це типу свекра? Квіточки, колясочка… Шоколадка за двадцять копійок… — Вадим уже люто сплюнув. — Може, ви вже й розписані? Ну, знаєш!..
І швидко пішов геть.
— Е… А?.. — тільки й спромоглася промимрити йому вслід. Що сталось, чого він хотів? Чому образився?
Гаразд, тут головне — думки не згубити. Отож найбільше спілкувалась хіба з його сестрами, точніше, зі своєю ученицею Любкою…
І тут — як обухом по голові — давні Казимирові слова:
«Вас візьмуть до мене за гувернантку!!!» Дашківський промовив їх чи не першої зустрічі. Точніше, він запитав: «А як ся назива панна гувернантка?» А потім: «Прошу дуже, хіба панна Софі не знає, що мої батьки хочуть найняти її гувернанткою?»
Софійка тоді зовсім не зреагувала й нічого не записала до блокнотика. А хіба ж не гувернанткою стала Софійка для Сашкової сестри, та й для самого хлопця?!
Терміново бігти по додаткові відомості!
58. Неждана сповідь
Маму зустріла вже на сходах: із Ростиком на руках.
— У мене, Софійко, на шістнадцяту годину батьківські збори, — пояснила. — То ти вже сама розігрієш обід. Суп і тушковані перці в холодильнику..
— А дитину що, з собою береш?
— Та ні: баба Валя…
— Тільки не до баби Валі! — намагалась відібрати у мами братика. — Я вже є, і я з ним побуду! Навіть коли доведеться пожертвувати супом і уроками!
— Але якщо вже домовились… — Мама наполягала на своєму.
Невже аж настільки довіряє сусідці й не сприймає усерйоз рідної дочки? Невже аж настільки зачерствіла мамина душа? Мабуть, у Софійчиних очах мама прочитала цей докір, бо мовчки віддала Ростика.