— Плаваєш, як русалка! — захоплено, аж заздрісно пищали дівчата й вигукували хлопці. Відтоді як Софійка намалювала сонячне коло, вона стала популярною.
Русалка! Щось приємно кольнуло біля серця. Вона ж і є Русалкою! Русалка! Русалонька!..
Цікаво, чи допливла б до того берега?
Ага, допливеш! Алла Іванівна й Андрій Ігорович стояли над водою, мов квочка з півнем, і забороняли плисти навіть до буйків, що низкою червоніли на тлі очерету.
Але де їм услідкувати за такою кількістю — ще й малознайомих — дітей! Та ще й — за Русалками?
За кілька хвилин Софійка вже обігнула очерети, плетиво яких нагадувало Павликів малюнок. І ахнула! Вдалині, за кущами й деревами, височів… замок!
Софійка занурила у воду напечену сонцем голову й удруге кинула оком на зелене узбережжя. Видиво не зникало. Промила очі свіженькою хвилькою. Ні, є! Шпилі й башти ще чіткіше окреслились над верховіттям і яскравіше заблищали на сонці. Таке буває лиш у казках! У тих, де русалки виходять за принців…
Вражена, неохоче погребла до галасливої табірної зграї. Дуже кортіло розпитати Аллу Іванівну, тільки як признатись, що запливала за буйки? Тим паче, вожаті зосереджено шикували своїх підопічних: час повертатися в корпуси. А табірний гонг уже вигравав позивні: «Бе-ри ложку, бе-ри хліб і всі-дай-ся за обід!»
Весела братія радо поспішила на поклик. Та й Софійка нині готова була здолати будь-який суп!
6. Прикрий вечір
— Ку-ку! Привіт! Соф’, ти досі не обра’ собі гуртка за інтересами? — висунулася з-за паркану кучерява голівка.
— Та якось ще не…
— Раджу піти на малюва’! Його веде наша сільська вчителька Любсавна, вона хороша! А ти чудово малюєш!.. Жаль, що гуртка з плавання ще не завели…
— А плавання тут до чого?
— Ну, ти ж і плаваєш, чу’, непога’. Егеж-егеж, мусиш звикнути, що я тут все про всіх зна’. Хобі в ме’ таке. Та й ми ж на річку хо’: ви на панські купальні, ми — на опуст. Це ж сьодні Іллі, після нього нас уже в річку не пускають, бо верба в е… Ну, в одному місці виросте. А ви, табірні, ще весь серпень у воді бовтаєтесь — і нічо’ вам!..
Боже, от усезнайка ця Ві-ку-ку! А як працює розвідка! І що за панські купальні? А в якому це місці має вирости верба в того Іллі?..
Софійка укладала в голові почуте і вже розкрила рота, щоб розпитати. Але Ві-ку-ку, тримаючи товаришку за руку, вже стукала до дверей з написом «Юний художник».
За дверима — суцільне розмаїття. По кутках — натюрморти: із живими й штучними квітами, фруктами, із посуду, зі старих кедів та м’яча… На стінах — репродукції (о, Шишкін!) та різношерсні дитячі малюнки.
Хто з дітей працював за столом, хто — за дошками-мольбертами, майже такими, як у Пустельника. Хто через кальку перебивав контури казкових героїв, хто — фантазував щось фарбами й олівцями. Дехто малював з натури і, по суті, мало не живцем переносив на папір котрийсь із натюрмортів. Чи зуміє так Софійка?
Ой, а це що за дивовижа? На мольберті — не просто поставлений Любою Савівною пучок квітів… Рослини — мовби виліплені з глини, наче мініатюрні будиночки з кольоровими віконцями-пелюстками! Не букет — загадкова архітектурна споруда!
— Оце-то та-а-ак!.. — не втрималась від захоплення. — Наче в казці!
— Так-так, Софійко! — лягла на худеньке плече рука Люби Савівни. — Наш Павлик завжди уміє подивувати!
Павлик? І тут — цей нечемний Павлик? Уже хотіла зневажливо гмикнути, як учителька продовжила:
— Павликові роботи виставлялися навіть в області! їх відзначили у Києві! А ще дали третє місце на конкурсі в Японії!
Третє місце на конкурсі в Японії! Оце-то та-а-ак! Насуплений і засоромлений Павлик уже зовсім не здавався товстим. Навіть… навіть симпатичним здавався! Лице червоне од ніяковості, як помідор, — це, звичайно, мінус… Але чуб — майже такий красивий, як у Вадима!..
Уклякла біля картини, мов статуя. Отямилась тільки від Павликової колючки:
— Вибач, не люблю, коли в мене стоять за спиною!
Грубіян! Егоїст! Задавака! Зараз вона йому!..
— Ніколи не думала, що в тебе на потилиці очі є!.. — вигукнула мстиво і швидко покрокувала до свого нового робочого місця.
До кімнати прибігла перша. Як добре, що тут ще нікого нема! Впала на ліжко й тяжко заридала. Сьогодні все проти неї. Шахову дошку без лінійки (Люба Савівна сказала, що початківцям така робота гарно тренує руку) намалювати не вдалося. На Софійчиному аркуші вона роз’їхалась, наче поламана колісниця. Софійка нервово подерла малюнок (який сором!) і взялась до акварелі. Фарба розтеклася, і Софійка спересердя усе завазюкала чорним (о, ганьба!). Марно заспокоювала Люба Савівна, марно умовляла Віта!
Софійка втекла геть із того проклятого гуртка за інтересами.
Їй ніщо не потрібне! Вона нікого не хоче бачити! Прагне тільки додому, додому, додому! Зараз же спакує свої манатки: може, ще встигне на вечірній рейс? Фе, що з цією сумкою? Чому вона так смердить? Що це…
Леле!.. Тільки нині Софійка згадала, що одну з торб мама напакувала бутербродами та іншими наїдками! Щоб дитя не було голодне… А дитя ходило голодне, дитя давилося супами і зовсім забуло про мамині запаси!
Що тепер із цим добром? Перебрати? Викинути? Доїсти й отруїтися? Сльози фонтаном бризнули на білу наволочку.
А вночі знову лунала «Місячна соната».
Тихенько підійшла до вікна, заслухалась. Певно, невідомому піаністові було так само сумно, як і Софійці: мелодія розливалась тужливо, безнадійно… і прекрасно!
Знову хлюпнули сльози. Софійка хлипала і раз по раз утирала солоні потоки білою шторою. Втирала і втішено усміхалась.
Так плаче дитина, коли її пригортає і жаліє мати… Так плаче дівчина у принца на грудях… Так плаче без п’яти хвилин семикласниця, згорнувшись калачиком і поринаючи у сон…
7. Дарунок
А наступного ранку, не встигло ще просурмити «Вста-вай, вста-вай, шта-нята одя-гай!», до табору нагрянула мама. Збентежена і перелякана, вона обнімала доню за плечі й безперестанку говорила:
— Вчора отримали твого листа!.. Тато не хотів мене відпускати, казав, що це в тебе на перших порах, що це минеться, але я наполягла!
— …Ота твоя фраза: «Тут дуже добре, і, щоб я не плакала від щастя, про мене постійно дбає біла медсестра»! А коли прочитали, що в таборі дуже смачні супи, навіть тато погодився, що з тобою біда! — Мама тремтячими руками мацала Софійчину голову й ніяк не могла второпати, до чого тут конспірація і шифрування.
— …Може, я збігаю до лікаря і взнаю діагноз?.. Ось, — кидалась вона від торби до торби. — Ми спакували тобі трохи перекусити… Все, що ти просила… А ще — горнятко тушкованої картопельки… Бабуся — трохи смаженої рибки… Канапки…
— …Чи, може, тебе сьогодні ж забрати? Чи, може… Доню, кажи, чого ти хочеш, кажи, як тебе рятувати!!!
Ну, яке забрати?!. А ставок, а замок, а «Місячна соната»? У Софійки тут стільки справ, а мама — забрати! Канапки! Вона цінує мамину працю, але…
Не мама, а велика дитина! Ледве заспокоїла, ледве переконала, що все гаразд! Смішна! Мила, дорога і кумедна мама!..
Уже провела її до табірних воріт, як вона спохопилась і запорпалась у сумочці:
— Ой, зовсім забула! Тато купив тобі… щоб могла подзвонити, коли захочеш… Ось!
І простягнула Софійці… мобілку!!!
…Якось так несподівано все звалилося, що не спромоглась навіть гідно стішитись! Та ще й ці наїдки: як їм дати раду?
На допомогу прийшла Алла Іванівна. Завваживши Софійчину розгубленість, вона проголосила:
— А зараз, дівчата, ми всі виручимо нашу товаришку й організовано порятуємо її від навали харчових запасів! Усі — на картоплю! На рибку! На бутерброди!