Поклик знайшов щирий відгук у співчутливих серцях НатАлінОляДашІлонаРиту… й за якихось чверть години торбину було спустошено.
8. Бентежна екскурсія
Тепер, коли всі під’їли, а отже, подобрішали, можна завести про наболіле.
— Алло Іванівно, а чому те місце, де ми плаваємо, називають панськими купальнями?
— Ти ж бачила, який пологий берег, який чистий пісочок? Там колись панський пляж був! Тут у селі ніби якісь Дашківські, чи як їх там, панували.
— А мешкали де?
— Вам за буйки не можна, то ви й не бачили. Далі, за очеретом, — палац їхній. Гарний, з башточками.
Отже, не примарилося! Замок справді є!!!
— Якщо гарний, — підступала все ближче, — то чому б нашому загонові не піти до нього на екскурсію?
— На екскурсію? — аж стрепенулась вожата. — Хоча… Якщо — вдень… І якщо — всі разом… І якщо — не заходити всередину… Спробую домовитись!
Ось він, маєток! Ось воно, заповітне! Входили на територію — за високі цегляні мури, а Софійчине серце вискакувало з грудей.
Спочатку — численні господарські будівлі, потім — лабіринти забрукованих алей у темних хащах (бідолашні пани! як їм було тут холодно й вогко!). Аж раптом — високий шпилястий дім!
— Насправді це не справжній середньовічний замок. Справжніх на нашій території не збереглося, — уточнила вожата. — Це тільки стилізація під замкову архітектуру. Зроблена із новіших матеріалів.
— То це не старовинне? — аж зупинився Павлик, який щойно вправно робив замальовки побаченого.
— Ну, років двісті, мабуть, є! — Алла Іванівна з цікавістю зазирнула на Павликову роботу (диви, як їй, то можна!). А може, вона просто підступала ближче до Андрія Ігоровича?
— Тому краще не шуміти, бо ще щось обвалиться на голову! Не бігати, не штовхатись, до експоната руками не лізти!
Справді, тут і на стінах росте трава. Он, на башті, — навіть деревце! Дубок, здається? Що ж буде з баштою, коли він виросте?..
Загін «Орлятко» слухняно повернув за ріг, слухняно розкрив рота на широку засклену веранду, на ажурні балкони.
І раптом…
Раптом звідкись ізсередини залунали фортеп’янні акорди. За мить вони перетворились на справжнє музичне шаленство: так поодинокі дощові краплі стають хлющею.
— Оце, діти, звучить «Місячна соната» Бетховена! — Вожата ще не вийшла з ролі екскурсовода. — Ой… Тут же — двері замкнено!.. Це ж — не ніч!.. Діти! Ой-ой-ой! Мабуть, пора до табору!
— Але нас так багато: що може нам загрожувати? — намагалась переконати Софійка. — Давайте ліпше все дослідимо!
— Зрештою, справді? — запитально глянув на вожату Андрій Ігорович.
Підбадьорена Софійка, а за нею інші «орлята» повилазили на приступки й поприлипали до шибок.
— Ось тут, у цій залі! — Павлик майже шепотів, але його шепіт відбився від стін і розкотився луною.
Частину дітвори з приступок ніби вітром здуло, решта ж покрадьки ринули до вікон.
— Оно воно! Оно! Оно!
У глибоких сутінках покоїв білів рояль, на ньому перебирала клавіші якась дрібненька напівпрозора тінь. Це було хлоп’я, хоч за довгим волоссям, панськими панчішками й нагрудним бантом можна було б угледіти в ньому і дівчинку.
Зненацька тінь повільним, наче у сні, рухом повернулась до непроханих глядачів.
У дітей (Софійці здалось — у неї) вп’ялися двоє величезних, бездонно сумних очей. Очі ніби бачили і ніби не бачили гостей. Такі очі Софійка, без сумніву, вже зустрічала: в примари Катрусі Кулаківської! Певно, так дивляться усі привиди.
— А-а-а-а!!! — Юні дослідники кинулись урозтіч від замку.
— Спокійно! Нічого страшного, — намагався вгамувати переляк Андрій Ігорович.
Проте Алла Іванівна, штовхаючи в плечі, випихала хлопців і дівчат із непевного замковища:
— Всі по двоє — до центральних воріт! Швидше, швидше, швидше!
Так не тікають навіть од грози.
А «Місячна соната», сміючись і ридаючи, видзвонюючи і хлипаючи, наче бігла їм услід.
Останніми покидали мури двоє: Софійка, яка, оглядаючись, усе намагалася вловити у тьмяних вікнах загадковий погляд, і Павлик, який гарячково домальовував у альбомчику сміливе (не боїться такої висоти!) баштове деревце.
9. Заради дружби
Сиділа за клумбою і телефонувала Вадові. Недаремно ж стільки місяців берегла номер його мобільного в своєму записничкові!
Зараз ошелешить сьогоднішньою пригодою… Втім, навряд чи це його зацікавить. Може, запитати… Ні, просто попросити передати вітання однокласникам… Або сказати «Алло!» й послухати реакцію на свій голос… Або…
— Ку-ку! Приві’!
Ох, ці принади дівчачої дружби!.. Поспішно сховала мобілку й блокнотика.
— Я принесла то’ домашніх пиріжків! Хо? Ми з мамою пекли!
Що ж, доводиться чимось і жертвувати:
— Гаразд уже, давай!
Поки Ві-ку-ку не забила їй баків теревенями й не потягла на черговий гурток, Софійка пішла в наступ:
— Віто, а хто то в Леськовичах ночами грає?
— Ну… це наш… Певно, магнітофона хтось умика’! — ухильно зарум’янилось Вітине личко.
— А якщо по щирості, як подружка подружці? — не здавалася Софійка.
— Не мо’ табірним дітям розказувати — аби не розлякати… Але як подружці… Привид це наш… Замковий… З маєтку панів Дашківських! Відтоді, кажуть, як вони замок цей покинули! Перед революцією, сімнадцятим роком! Нічого подіяти не можемо! Піаніну хтіли з кімнати винести — підняти годі! Порубати — не наважились! Вже й міліцію виклика’ — нічо не помага. Як тільки ніч — так і музика! Причому одна й та сама — завжди! Страшна така, моторошна!
— Страшна? Як на мене — звичайнісінька «Місячна соната»!
— Він і не в місяць гра’!
— А вдень?
— Ти про сьоднішню оказію з вашою екскурсією? В Леськовичах уже намагаються це поясни’. Може, привид хтів просто вигнати вас геть? А мо’, бажа’ комусь із ваших сподобатись.
— Навіщо?
— Оцього вже не зна’! Ясно одне: удень таке сталося вперше!
— Може, проберемось туди крадькома?
— Здуріла? Я не хо’!
— Але ради мене, твоєї подруги?..
— Гм… Якщо тобі так кортить на побачення з привидом… Доведеться влаштува’! Тобі на день? На вечір? Опівночі?
— На день, звичайно! — Софійка вже й сама перелякалась власної затії.— Але… Як ти це зробиш?
— Замок значиться у військовому окрузі. А мій тато в Леськівській частині прапорщик. Його кабіне’ — в хазяйських прибудовах, біля воріт. Завтра після обі’ в нього чергування. Попро’, щоб провів нас.
О, запахло неабиякими враженнями!
— Ти спробуєш? Дякую!!! Чим тобі віддячити, люба Вітусю?
— Ет, пусте! — Лукаві рум’янці заховались під кучері. — Хіба що покаж’ мені свою нову мобілку і повідаєш, кому хтіла дзвони’! Як подру’ подружці, ради нашої щирості, еге ж?..
10. На побачення
В Алли Іванівни відпроситись було на диво легко: вона саме шарілась після якоїсь тихої фрази Андрія Ігоровича. Питала дозволу піти на пошту, бо й справді мала вкинути подячно-щасливого (а може, прощального, хтозна?) листа батькам. Схоже, навіть якби Софійка й зізналась про замок, вожата в цю мить не заперечувала б.
Шкода тільки, що пропустить змагання з плавання.
— Ага, ось хто не боїться козирнути перед привидом? — посміявся у вуса Вітин тато, стрічаючи подружок. — Ну, привида не гарантую, а влучання штукатурки може бути у саме яблучко!..
— Соф, але ти ж не будеш тікати, як учора ваша Алванівна? — злегка тремтячим голосом запитала Віта.
Тато подлубався старим великим ключем у височенних дубових дверях, потім підважив їх, поштовхав, аби відчинити: