— …і ніби з кимось балакала?
— Ві-ку-кусю, дорогенька, вибач! Я не можу зараз говорити: мені дуже зле! — відповіла щиро.
— Я каза’, що все марно! — підсумувала товаришка.
Важко було не погодитись!..
12. Несподівані близнючки
Софійки вистачило на цілих два дні. Два дні вона сумлінно виконувала табірні завдання, мужньо їла супи, старанно ходила на гурток з малювання, активно перегарикувалась із Павликом, регулярно телефонувала додому й уважно вислуховувала домашні новини. Уночі ж — міцно спала і не чула ніякої музики.
Так-так, вона отримала свою порцію вражень. Дізналась, хто автор нічних концертів і чого мелодія одна й та сама. Познайомилась із замковим привидом. Тепер можна зосередитись на відпочинку. Ба навіть вертатись додому.
І все ж думала про одне. Про загадкового замкового мешканця. Хто він? З ким він? Чому назвав себе Завтрашнім, а Софійку гувернанткою? Що він знає, що бачить? Чому заговорив з людиною, чому саме з нею?
Але найбільше її мучив його сумний-пресумний погляд. Привид казав, що йому тоскно. А як благально подивився на прощання! Може, йому потрібна допомога?
Навіть забула про Вадима. Натомість відчула, як бракує Сашка — вірного й випробуваного друга. З яким можна лізти до будь-яких привидів, навіть серед ночі, навіть у повню.
Відпроситися вдруге було не складно. Алла Іванівна вже довіряла Софійці. Тож досить було сказати, ніби мусить терміново занести Вітину тарілку (забуту після пиріжків). І додати, що, може, трохи затримається в подруги: на випадок, якщо вожата знає, що Віта живе недалечко.
Те, що пропускає спортивні змагання, зовсім не засмучувало. Не багато втратить, коли не побачить, як борсаються на брусках усякі там Павлики!
Ось вона, стежка вздовж берега. Вузесенька, майже прихована в травах. А проте колись викладена каменем! Наче хтось уже здавна чекає на неї!
Не встигла постукати в шибку, як Завтрашній смикнув за фрамуги. Зверху трохи сипонуло облущеною фарбою, але залазити у замкове вікно було набагато простіше, ніж колись у квартиру під їхнім помешканням.
Привид просвітлів і наче аж став не таким прозорим.
— Панна прийшла! Яка радість! Панна бачила, як плакало небо?
Зранку і справді прокапував дощик!
— То я вже змучився чекати! Відтепер хай Софі почувається тут, як у себе вдома. І хай у Софі буде власний ключ. Я згадав, що десь у домі є ще один ключ — від отих балконних дверей. Панні можна його довірити!
— А хіба вам самим ключа не треба? — не дуже хотіла зв’язувати себе якимись обов’язками чи гостинцями.
— О, мені нічого не варто проходити крізь стіни! — заспокоїв Софійку Ян-Казимир.
Вони прийшли до вузенької кімнатини. Завтрашній вже напіврозчинився і хотів було проникнути крізь двері. Але вчасно згадав, що з панною так не поводяться, і прочинив їх, пропонуючи Софійці дорогу.
— Тут мешкала моя нянька. Вона зберігала ключі від мого улюбленого балкона. Я дуже любив цей балкон! А ще дуже любив свою няньку. Тому не дозволяю забрати із цього дому її останню річ — шафу!
Він запалив свічку («Світло вони пообрізали, мушу знову користуватись цим недогарком»), і Софійка побачила… шафу! Різьблену, з шухлядкою. Правда, надто розвалену, поїдену шашелями. Але точнісінько таку, яка стоїть у її вишнопільській кімнаті!!!
Почувши про цю подібність, Завтрашній аж застрибав од щастя. Він кинувся обнімати Софійку. На якусь мить навіть подумала, що кинувся її душити і що прийшов її кінець.
— Бардзо файно! Шарман! Вері ґуд! — вигукував Ян-Казимир усіма мовами. — О, недаремно я полюбив цю прекрасну Софі! Я відчував! Софі — мій порятунок!
З’ясувалося ось що. Чоловік, який продавав Тадеушеві шафу, стверджував, ніби вона — точна і єдина копія якоїсь особливої, навіть з чарівними властивостями, шафи. «Хтозна, — казав чоловік, — може, власники тієї чарівної шафи колись прийдуть на допомогу?» Чи повірив Тадеуш цим словам, чи ні, але шафу купив, бо справді була дуже гарна.
Малий Казимир змалку іще пам’ятає цей випадок. І вірить у диво, бо раніше світом бродило таки немало чарівників!
Софійка підтвердила: старша посестра-шафа справді чудодійна. З її допомогою можна порятувати кого завгодно і з якої завгодно скрути. Немає нічого простішого!
— І мене, пресвітла панно? — злегка зашарівся Завтрашній. — Соромно сказати, але мене, майже дорослого парубка! Мене — із цих похмурих покоїв! Із цієї, — посмикав себе за нагрудний бант, — ненависної привидової шкури!
— Стривайте, пане Завтрашній! А що сталось?
— Річ у тім, що я… помилився народитися! Загубився в часі! Я прожив не своє, точніше — зовсім нічиє, не заплановане Богом життя. Еге ж, Яна-Казимира не мало бути взагалі! Натомість моє життя десь блукає без мене в світах, десь марно і слізно виглядає мене! Сам же я нічого не годен вдіяти, бо ув’язнений у цьому замковищі. Якщо хтось інший не вирахує моїх справжніх координат і не доставить мене на нове, моє власне місце, — я повік сидітиму в привидах! Ви мене розумієте, файна панно?
Софійка сиділа, як громом прибита, і намагалася зрозуміти. Такої заплутаної справи аж ніяк не сподівалась! Навряд чи можна щось удіяти: як знати, куди переселити нещасного? А що, коли це дівчина, а що, коли навіть сама Софійка? І як виселити незаконного «квартиранта»? І як…
— Спокійно, спокійно! — наказувала чи то хлопцеві, чи то собі. — А що відомо про вас справжнього? Адреса? Ім’я? Вдача?
— Зовсім нічого, пресвітла панно!
Аби зараз удалині не зазвучав табірний гонг, який закликав до підвечірку, вона б, їй-богу, з’їхала з глузду.
— Мені пора, — винувато здвигнула плечима. У відповідь — такі розчаровані й водночас такі повні надії очі!
— Але ви не хвилюйтесь, Казимире! Неодмінно щось придумаємо!
13. В кожного своє…
Аби забезпечити собі виправдання, дорогою назад усе ж забігла до Віти. Сказати їй, аби прийшла ввечері по тарілку.
— Ку-ку! Привіт! — Віта саме кришила свиням. — Ось ще нагоду’ курей, нарву кролям, покришу яблука на сушіння… Словом, повправляюсь — і навідаюсь.
— Я думала, вправлятись — це займатися спортом!.. — засоромлено визнала Софійка. — А тобі, бачу, не до гімнастики. Як це все здатна подужати одна людина?
— Та це ще що! — махнула рукою в обмішці. — Проти інших ще й мало! Я й коро’ не пасу: це ро’ менбрат!
— Хто? Медбрат?
— Менбрат: менший брат! Чи ж не ба’: я не люблю говори’ зайвого? Моє правило: більше роби — менше говори!
— Боже, а я відпочиваю, як пані! — щиро совістилась. — А я нарікаю, що мушу забавляти Ростика! Що мама іноді в квартирі прибрати попросить!
— Що ж, кожному своє!.. — якось по-старечому пояснила Віта, наміряючись іти до криниці по воду.
Софійці від цих слів трохи полегшало. Вона б і рада чимось допомогти Віті, але, справді, куди їй братись до таких надлюдських, до того ж малознайомих справ? Тільки нашкодить!
— Авжеж, у кожного своя морока… Наприклад, я — мушу чимдуж бігти на підвечірок!
Он і в Алли Іванівни свій клопіт. Щось там із Андрієм Ігоровичем погиркались. Навіть гуляти своїх підопічних повели на різні майданчики: дівчата на першому квадраті, хлопці — на п’ятому… А в Павлика творча криза. На гуртку за інтересами хоче малювати пейзажі. А дуже тут не розженешся: все таке ж розграфлене, як ота шахова дошка, з якою Софійка так і не впоралась на першому занятті.
— Дві квіточки вправо, дві квіточки вліво — страх як мальовничо! Не дитячий табір — казарма! — нарікає він. — Тут лиш військові паради проводити!..
Бурчить, бо який із Павлика військовий? Подушка подушкою! Але й справді: у цих одноманітних рівних алейках, у квадратних клумбочках було щось нудне, гнітюче. Та що ці негаразди порівняно з Казимировими?! Он у кого справжня біда! Софійчина думка кружляла довкола нього, як Ві-ку-ку — довкола хазяйства. На жаль, почувалася цілковито безпомічною!..