Вони сиділи на широченному підвіконні паничевої кімнати, гойдаючи звішеними ногами. Софійка — на безпечній відстані. Якщо раптом Завтрашньому припече перелазити в її тіло, вона встигне утекти.
Сьогодні забігла ненадовго, — Алла Іванівна строго наказала: «На пошту — й назад!»
У замкові давно вже немає дзеркал, тож нещасний уперше побачив себе збоку!
— Що ж залишиться від мене ще через дев’яносто років?! — нервово поправляв зачіску, смикав за поли коротенької — сам її так називає — камізельки.
— Не хвилюйтеся: завдяки цьому портретові вам скоро вдасться вельми освіжити свою зовнішність!
Якщо з цим зображенням вона полізе у свою шафу… то побачить заховані від неї сторінки привидового життя! І, безумовно, знатиме, що робити далі, як шукати Казимирову справжню плоть. І, ще безумовніше, якщо ця плоть має бути Софійчиною, вона вчасно припинить розслідування й покине свою рятувальну операцію!
— Так, портрет чудовий! — по-своєму зрозумів Казимир. — І намальований світлою людиною.
— Ні, той Павлик такий скандаліст!
— Панно, той ваш, як ви кажете, Павлик — світла, чудова людина!
— З чого ви це взяли? — набурмосилась.
— Що таке світло і темрява, люба панно? Темрява — не що інше, як звичайний пил, котрий осідає довкола! Світло — це ніби мітелочка, яка чистить і змітає той пил! Чи ж не так чинить сонце з ніччю?
— Але до чого тут люди?
— А ви не знали, люба Софі? Світ складається зі світлих і темних людей! Коли я дивлюсь на них, то насамперед бачу світло або темряву. Чистоту чи бруд.
— Ти ба? — здивувалась. — Навіть мене так сприймали? Ото вже я, мабуть, закіптюжена! Вашого світлого Павлика тільки те й роблю, що ображаю!
— Софі! — кинувся до неї Завтрашній. — Коли ображаєте Павлика, на вас таки падає легенька тінь, однак ви — найсвітліша постать, яку мені доводилося зустрічати, відколи я… відколи я отакий!.. Думаєте, чому я постійно називаю вас «пресвітлою панною?
Софійка зашарілась. А тоді про всяк випадок відсунулася ще далі. А потім дістала з блокнотика Вадову фотографію: що скаже про цю особу?
Ян-Казимир узяв світлину, покрутив її в руках. Мружив очі й наче хотів щось із неї здмухнути.
— Пил, — пояснив Софійці. — Цей панич — запилючений!
Він придивився ще пильніше й додав:
— Стривайте-стривайте! Цей хлопець колись був… увесь чорний! Хтось якимось дивом цю чорноту із нього зняв!
Це він про прокляття? Софійка зняла з Вадима прокляття!
— Але, — продовжив, — пилюка зосталась. Пилюка, очиститись від якої здатен тільки він сам, тільки власними силами!
Вадим — дим!.. Дівчинка лише тяжко зітхнула. Раптом згадалася фраза біологічки Ліди Василівни. Коли Вадим спізнився на урок і почав з усіх сил відбріхуватись, Ліда Василівна різко обірвала: Тоді пускати нам пил в очі!»
Пил, пил, скрізь цей пил! На всьому, що тільки пов’язано з найкращим у світі хлопцем! Ні, це вони! Вони всі — не розуміють, не цінують, не приймають високого справжнього кохання!!!
18. Дві справи
Софійка знову запливла за буйки, поза очерет. Спочатку вона виловила очима напівпрозору постать, що сиділа на найвищій замковій вежі. І зичливо помахала загадковій істоті рукою. Істота щасливо стрепенулась і помахала у відповідь.
А потім вона — вже з води — виловила білу лілею. Благаючи прощення в богів (Ліда Василівна казала, що білі лілії — рідкість, ростуть лиш у чистих водоймах, і їх не можна рвати), пірнула й акуратно перекусила стебло.
Зараз Софійка підійде до товстенького хлопчика, який завше бовтається недалеко від берега. Підійде і при всіх вручить йому білу квітку.
— На, — скаже вона, — ти казав, що не маєш чого малювати! Дарую тобі квітку, яку варто намалювати! І вибач, будь ласка, за всі мої кпини й образи!
Софійці байдуже, усміхнеться він чи одвернеться: вона занадто зайнята, бо пливе до берега, тримаючи в зубах стебло диво-квітки.
Вона тільки знає, що той хлопчик світлий Павлик. І що вона мусить так зробити.
19. Картопляні пристрасті
— Ти чу’, що Алванівна вже помири’ із Андрігоровичем?
Софійка не чула, хоч помітила, що в похід цього разу і хлопці, й дівчата пішли разом. Зате вона, Софійка, вже чесно відпросилась у вожатої. Суспільно корисна праця на свіжому повітрі — не гірше, ніж якийсь там похід. Та й хто ж іще допоможе подрузі полоти город?
Полоти вона вміла! Ще в бабусиному Половинчику навчилась вивільняти широкі плантації сухого картопляного бадилля від березки-повитиці та від щириці з лободою!
— А знаєш, що сього’ на вечерю у вас будуть торти? — не вгавала Віта, розправляючись із бур’янами. — У тієї кухарки, що з тобо’ тоді ходила на пошту, — іменини! Вона завжди з цієї нагоди робить дітям торти!
— А Павлика Любсавна теж відпросила на завтра зі спортивних ігор! — видала вже й зовсім несподіване. — Поведе його на ставок малювати краєви’! Каже, що для його таланту слід використо’ будь-яку нагоду!
— Ну, Павликові спорт би не завадив — трохи жиру зігна… — ляпнула й прикусила язика.
Вони ж уже помирились! Він уже ж намалював її лілею! Прекрасно намалював — у великій прозорій склянці з як живою водою!
Схоже, Ві-ку-ку знала й це, тому лиш докірливо глянула на подругу. Софійка тільки старанніше взялась до роботи.
— Мені вдає, що його талант перекриває його повноту! — якось задумано промовила Віта. — Він… мені навіть гарним здається… Тільки що ж: йому не селючки тре’, йому б аристократку якусь, щоб у мистецтвах тямила!
— Що ти мелеш?! — Софійка аж обурилась. — Ти — селючка? Та ти, з твоєю спостережливістю, коли захочеш, то не тільки сільські й табірні вісті знатимеш, а й усі новинки усіх наймодерніших мистецтв!
Віта дуже втішилась і ще більше зарум’янилась. Робота пішла жвавіше, хоч сонце пекло немилосердно. Софійка мала причини швидше дополоти ділянку.
Ві-ку-ку задумалась про своє. Тому аж здивувалась, коли робота скінчилась.
— Ну, спаси’ так спаси’, помогла!.. Тепер — на підвечірок! — запропонувала гості.
— Ой, мушу вертатись!
— Стрива’, та ж ваші прийдуть аж під вечір?
Ох, ну, не дівчина, а рентген!
— Та, мені… ще листа бабусі й дідусеві писати…
— Що ж, коли так — бува’!
— …Соф’! — кинула навздогін, коли Софійка вже була за ворітьми. — Тільки обере’ йтимеш мимо замку, бо я чу’, що тепер у ньому з’являється не один, а цілих два привиди! Двоїться він, чи що?
От якби використати подружчині таланти ще й на пошуки місця для загубленого в часі Казимира?..
20. Ще один запис у блокнотику
Такий гарний вечір! Жаль, що не можна гуляти в парку: ще хто побачить!
— Якби зберігся у вестибюлі зимовий сад, могли б гуляти бодай там!.. — зітхнув Завтрашній.
— Зимовий сад?
— Ну, фікуси, пальми, кактуси. Все росло отут, перед сходами. Буяло, квітувало, сягало аж до скляної стелі! Сьогодні ж зимовий сад виріс хіба поверх скла: гляньте, скоро бур’ян і молоді кущі-сіянці завалять покрівлю!
Дикі хащі дійсно потроху оселялися навіть поміж шибками.
— …А в справжньому зимовому саду я іноді ховався від фрау Ґретхен, мадмуазель Луїзи і місіс Скотт…
— Ну, Ґретхен, мабуть, ваша вчителька музики? А дві інші? Котра з них — учителька алгебри?
— З Ґретхен ви, як завше, вгадали. Нині шкодую, що тікав з її уроків, бо міг би тепер заграти панні Софі не тільки «Місячну сонату»! Алгед… алгебри (чи як Софі сказала?) я ще не вивчав і вивчати не збирався.
(Отже, не помилялась! Отже, алгебра була таки десь із його підсвідомості!!!)
— …Мадмуазель же Луїза і місіс Скотт, — продовжував Ян, — це вчительки французької та англійської. Софі, певно, чула, що я знаю мови?