Це Пустельник прийшов по синочка. Розуміє, що Софійці, крім небожа, довелось бавити ще рідного брата і трьох близнючок.
— Та, пусте! — Софійка скромно зашарілась і так само скромно промовчала, що до Сергійка сьогодні підійшла тільки раз, коли вкривала його. Вона і з Ростиком мала справу тільки тоді, як його перекинула і як годувала кашкою. Все інше було завдяки її вмілому дистанційному керуванню. Такими чудовими няньками.
— А це тобі маленька нагорода! Наставляй долоню! — понишпоривши в кишенях, дядько Сергій поклав їй у жменю…
Утім, яка різниця, що саме він поклав! Важливо, як ніжно він торкнувся її руки своєю — ах, такою красивою, такою мужньою… трохи теж шкарубкою… Як у Сашка, але — ку-у-уди тому Сашкові!.. Доторк тривав якусь секунду, але яку секунду!.. За ту секунду Софійка встигла померти, воскреснути і знов зомліти! Від щастя, від блаженства, від — ах!..
Коли розплющила очі, Пустельник уже завантажився кошиком з Кавунятком і рихтувався ступити за поріг:
— Знайшли ще одну коло замку, — пояснив.
На долоні лежала старовинна монета.
— Але ж… — не одразу викресала звук із отерплого рота. — Ви ж… У музей хотіли…
— Музей музеєм, але щось же й тобі хай буде на згадку! Хто-хто, а ти заслужила: першовідкривач!
— Д… дякую…
— Це тобі дякую! Ну все, побігли, може, десь і мамуся наша додому приб’ється!
Згадка про Сніжану вперше неприємно кольнула, однак прохолодна монета (ні, тепла від його руки! Просто-таки гаряча!) повернула до тями.
За дядьком Сергієм давно зачинилися двері, у вітальні Вірка, Надька і Любка активно воювали за Рос-тика, а Софійка, завмерши, дивилася на розпростерту долоню.
Який він!.. А як він… «Ти заслужила»!.. Ні, краще отак: «Хто-хто, а — ти!..» — далі можна нічого й не казати…
— Мобільний! Мобільний дзвонить!
Не зразу второпала, що з вітальні її гукають.
«Сашко» — прочитала на екранчику, і всю аж пересмикнуло від досади. Ну до чого тут зараз Сашко? Та… Та як він сміє дзвонити в такий момент? Та хто він такий для неї?
І взагалі вона ще на нього сердита за ту картоплю! «Хто жаліє, той не лю-у-убить!..» Перепрошувати надумав? А вона не потребує його перепрошувань! Софійка різко відімкнула телефона. Ні, краще зовсім відключить, бо ж не спиниться… От-так. Усе!
Ух, вийти на балкон, прохолонути.
Весна дихнула Софійці в обличчя ароматом квітучого саду й оркестром комашні, птаства та жаб’ячого хору з-під Олексівського болота.
Все ясно. Вона кохає Пустельника. Це так немудро, так з її боку нечесно: закохатися в чужого чоловіка. Гірше — у тітоньчиного! З яким сама її, можна сказати, колись… А якби вона, Софійка, вже тоді була старшечка, ось бодай як нині, то, може, він би… Боже, яка ганьба — такі думки! Дожилася! Та й узагалі, яка, виявляється, вона, Софійка, моральна потвора: то вона кохала Кулаківського, то — так-так, це правда — була небайдужа до Іваненка, то — бодай не згадувати — щось почувала до Сашка… І це ж вона ще не перелічувала своїх закоханостей із початкових класів і дитсадка!.. Баламут — здається, так називають у бабусиному Половинчику парубків, які клеяться до кількох дівчат одночасно. Але ні, Софійка не баламутка: її кохання щире й глибоке! Може, всі попередні — то була тільки підготовка до цього, справжнього… Бо куди їм усім, навіть разом узятим, до нього, до красеня Сергія!!! Нігтя його не варті! Господи, та про що ж вона думає? Та як вона сміє?! Сніжана до неї — як до рідної, а вона… З іншого боку, чи ж вона має недобрі плани? Та в неї жодної темної думки! Вона просто безнадійно і вічно, таємно від усіх, від нього й від себе самої кохатиме цього прекрасного чоловіка, і це — тільки її право, її любов, її біль!
На долоню з монетою капнула гаряча сльоза. Софійка піднесла Сергіїв дарунок до вуст і поцілувала. Потім, наче власне страждання, стиснула коштовний гостинець у кулаці, втерла сльози й мужньо повернулась до кімнати.
21. Хазяйчина тінь
Хоч сьогодні батьки дали закріпаченій Софійці повну свободу. Тільки що з тією свободою робити, коли неділя? Пришвендяла до музею, а там працюють лиш оглядові зали, в архіві ж — вихідний.
— Гаразд, прийду завтра… — похмуро сказала Софійка.
І в понеділок, до твого відома, теж вихідний! — чемно, але не надто привітно уточнила Елеонора Семенівна. — А тобі нащо? Дітей до роботи з архівом однак не допустять!
— Мені… Мені Хазяйка звеліла!
— Хазя-а-а-айка? — побіліла музейниця. — Що ти маєш на увазі?
— Не що, а кого. Оту сиву бабусю, що ви її звете Хазяйкою.
Леле! Це ж отак узяти й повивалювати всі «козирі» водночас! А чим же вона «критиме» у вівторок, якщо справді до діла дійде?
— Звідки ти знаєш Хазяйку? — Елеонора так зблідла, що Софійка була готова бігти по склянку води.
— Та не те що знаю… Вона мені… уві сні прийшла! — Софійка збагнула, як безглуздо звучить це пояснення. Проте, на диво, музейниця поставилась до почутого дуже серйозно:
— Миколаївно, ви чули? — тремтячим голосом гукнула завідувачка жіночці, що, кутаючись у пухову хустку, сиділа в темному кутку зали — відвідувачів саме не було, тож електрики не вмикали.
— Проти чого б це? — прорипіла Миколаївна. — Востаннє вона снилась сторожеві Петровичу. Сімнадцять років тому, перед тим, як ото труби прорвало й весь перший поверх затопило!
— Оце ж і я кажу: не на добре це, ох, не на добре! А в чому вбрана була?
— В чорному. А сама вся — сива.
— О, о! — проскрипіла Миколаївна голосом, так само зі скрипом підвелася зі свого стільця в кутку й поспіхом прискрипіла чобітками-рипами ближче до компанії. Це була та сама похмура наглядачка, яка чергувала й тоді, в день екскурсії 7-В. — Так само чорного вона мені явилась раз увечері біля каміна! Коли я після всіх виходила, музей замикувала! І покойна Явтухівна — пам’ятаєте? — як по коридорах її тінь бачила, то теж усе в чорному та в чорному!
— Миколаївно! — багатозначно обірвала працівницю завідувачка.
— Ой, вибачайте! Я ж подумала, що раз ця дівчинка вже бачила Хазяйку, то їй можна…
— Кхм! — так само багатозначно кахикнула Елеонора, і Миколаївна уже без рипу, тихо й винувато по-тюпала на своє місце.
Проте Елеонора тут же й виправилась:
— Пробач, у нас, музейників, просто є такий неписаний закон: про Хазяйку зайвий раз не говорити. І сторонні про неї ніколи нічого не знали, це була наша таємниця, так би мовити… Якось ми наче самі відчуваємо, що так треба… І тобі не раджу про це розказувати. І що… як там тебе? Софія? І що, Софіє, вона тобі уві сні казала?
Ну, тут уже Софійка буде обачнішою і скаже тільки частинку:
— Попросила, щоб почитала її архів!
— Ну, від архіву її ще у війну мало що залишилось, але, якщо просила… З вівторка приходь! — Елеонора Семенівна дивилась на Софійку вже навіть шанобливо. І цим треба скористатись:
— А хто вона така, що всі її слухають?
— Як хто? Хазяйка! Ну, тобто Вікторія Щербанівська — колишня власниця цього будинку! — Елеонора обвела поглядом розкішні арочні двері й вікна: будинок вражав.
І цього дворища, і он того будинку навпроти, і отого саду, де теперички банк! — не втрималась із кутка Миколаївна.
— Непогано влаштувалась! — намагалась розворушити балачку Софійка.
— Особливо після революції, коли з цього будинку їх виселено, чоловіка розстріляно, а вона ще якийсь час числилася тут директоркою, а потім десь у злиднях і вмерла.
Он чому цвілі сухарики і чаї з вишневих прутиків!
— А сервіз? Сервіз якийсь од неї зостався? — згадала чашку зі сну.
— Де там! Весь посуд в громадянську війну розтягли! — похитала головою завідувачка. — Він експонатом не вважався, то хто там його стеріг! А коли що й зосталося, то в наступні роки, у війну розтринькалось…
— А вона може мати якесь відношення до художника Мокренка? — Софійка знову бовкнула зайве, нагадавши украдені картини. Але слово не горобець: вилетить — не впіймаєш.