— Має, чого ж не має? — мужньо проковтнула ненавмисну шпильку завідувачка. — Вона-бо музей і створила, разом із чоловіком. І картинну галерею: більшість її картин досі в експозиції. Ну, крім «Удома», звісно…
— І тих соцреалістичних, які пропали, — не втрималась Софійка.
— Ті, що пропали, — ущипливо зауважила жінка, — з'явились значно пізніше Щербанівських, уже по війні! Щось привезли зі столичних фондів, деякі особисто подаровані, дещо ми самі й купили! Ти, Софіє, іще чогось хотіла? Якщо ні, то до вівторка! Поки я взагалі не передумала тебе в архів пускати.
— Добре-добре, як скажете, Елеонорочко Семенівно! — кинулась до виходу Софійка. — Отже, до вівторка, до вівторочка!
22. Черняхівські пристрасті
Так, сьогодні вже хоч дещо вияснилось! Добре, що назустріч нікого: ні Пустельника, ні дядька Сергія… Тобто ні Сашка. Бо важко буде втриматись, аби йому… їм нічого не розповісти.
Тепер ще шукнути що-небудь у тому чудодійному інтернеті… Для початку, правда, непогано б знайти сам інтернет…
— Привіт, Софійко! Що поробляєш, куди спішиш? — іззаду її якраз обганяв… Дмитро Іваненко!
— Привіт! Та от… В інтернеті треба дещо…
— У мене?
Ото ж бо й скажи, хіба не доля?!
— Можна у тебе…
— Гаразд, тільки не зараз!
— І в тебе клава здохла? — єхидненько усміхнулась і вже рушила гордо йти далі.
— Ні, в мене ніхто не здох, просто ми з татом зараз… Пригадуєш, я тобі розказував про розкопки? Так от, поки погода і поки ще не все позаростало травою, ми вирішили з’їздити в одне місце, на стоянку древніх черняхівців. Тато мій там колись цікавого глека знайшов. Тобто, цікавого вже тим, що майже цілий. Тоді його взяти не мав куди, та й не цінилися ще вони так, як нині. Тільки прикопав, а тепер вирішив за ним вернутись, заодно іде, може, щось… До речі, а хочеш з нами?
Чи Софійка хоче? Та вона про це все життя мріяла!
— Єсть! А коли?
— Таж зараз, у цю хвилину! Тато десь уже з двору виїздить, мене по батарейки до фотоапарата послав! і І вбрана ти якраз підходяще: джинси, кросівки! їдеш?
— Звісно, тільки додому дзенькну!
Поки повідомляла мамі, непомітно роззиралась: от якби їх з Іваненком зараз побачила Завадчучка!
— А ось і тато!
Ні, таки добре, що її нема: авто простеньке, зовсім не з Ірчиними замашками. Жигулі чи як… оте, що Кулаківський копійкою називає. Софійці, звісно, й це добре. Аби на розкопки!
За кермом опецькуватий чоловічок, Дмитро-старший. Чуб сивуватий, окуляри. Очі сірі, а не чорні, яку Дмитрика: видно, син більше вдався у маму.
— Тату, це Софійка, вона з нами хоче!
— А-а-а, це та, що колись у тебе апарата позичала? — привітно блиснули окуляри з машинного вікна.
— Та’, то була Росавка, вона вже ж виїхала! — знітився Дмитрик. — Це Софійка, сидимо за одною партою.
— Ну гаразд-гаразд, просто бачу, що теж красуня! Навіть ще краща! — тепер дядько Дмитро кинув у жар і Софійку. — Завалюйте в салон, раз надумали! Умощуйтесь зручно, бо їхати довгенько: не тільки в сусідній район, а й у іншу область!
Софійці саме такого й треба. Щоб ніяких проблем! їдеш собі — милуєшся, їдеш — милуєшся! Така навкруг вона, ця весна, ця земля гарна, що подих забиває, сльози виступають! Усе таке веселе й сумне, беззахисне і вічне водночас, як… Як її кохання до Пустельника!
— Ого, як усе змінилось, поки я тут не бував, — бубонів собі під ніс дядько Дмитро, коли вже наближались до мети. — Те повирубували, те позаростало… Чи й упізнаю той камінь, під яким глека сховав?
— Скажіть, а на Куріньку ще ґрунтівки не заорали? Проїду своєю тарадайкою? — пригальмував біля селянина з мішком.
— Проїдеш! — насуплено прикинув чоловік.
— Дякую! — завів двигуна Іваненко. — Може, вам по дорозі, то сідайте, підвезу!
— Не, Боже збав! — ще більше насупився подорожній. — А самому тобі чого туди?
— Та… Діло є… — зам’явся водій. Не розказувати ж про глека!
— Хіба що діло! — рушив собі далі селянин. — Без діла туди краще не потикатись!
— Чого? — здивувався Дмитро-старший.
— Панське воно теперки! Простим людям зась! Останні слова уже потонули в дирчанні жигулів.
— Жартівник та й годі! — гмикнув до Софійки і Дмитрика тато. — Панщини боїться! Ще б згадав про царя Тимка, як була земля тонка! Або про черняхівських вождів!
Ліс був геть не схожий на панський. Звичайнісінькі хащі, тобто ні — непролазні хащі! Дмитро-старший навіть апарата свого — для розшуку металевих деталей — не розпаковував із торбинки: в кущах не скористаєшся! Узяв тільки маленьку саперну лопатку.
Там, трохи нижче, в пологому яру, за словами Дмитра-старшого, була колись річка. Біля неї — селище древніх людей.
— Добре, що акація листя не розпустила, бо тут узагалі було б як уночі! — задирав голову Дмитрик. Але Софійку акація турбувала найменше. Вона ходила по тисячолітній землі!
Ішли майже поповзом, аби не зачепитись головами за колючі кущі. Та й усе одно треба було дивитися вниз: то тут, то там між травичкою з землі визирали черепки.
— Дві паралельні риски — ознака черняхівської доби! — показав узор на одному черепкові Дмитриків тато. — Черняхівці ще славились чорною глиною. Оці грубі, обрізані зверху ножем черепки — для печі. Ці тонкі, гладенькі — для посуду, який подавався на стіл!
Софійка вже повні кишені й повну пазуху назбирала: і тих, що для печі, і тих, що для столу!
— А це — шматки обмазки!
І шматок обмазки взяла!
— А ось — плаский камінь, тут вони….
Ех, жаль, важкуватий! Тепер Софійка розуміла Дмитрикового тата, що той колись не мав куди взяти глека. Якби хоч якийсь мотузочок, щоб тягти його на прив’язі слідом!..
— А в цьому місці я знайшов прясельце: розмальоване п’ятикутничками з різною кількістю крапочок усередині! — відхекувався біля стовбура Дмитро-старший. — Календар їхній був, чи що… Десь недалеко звідси й глек мій прикопаний…
Дядько Дмитро поліз у шалину, але через якийсь час вернувся з новиною:
— Глека й близько нема! Хтось викопав! Ще й добре копав: усе череп’я на купу скидав, чогось серйозного шукав! Навіть ми, чорні археологи, акуратніше ставимось до кожної дрібнички!
— А чого ж тут ще могли шукати? — цікавиться Дмитрик.
— Мало чого, це ж епоха бронзи! Оті защібки, що в нас удома є, ота прикраса для волосся — то ж я на черняхівських поселеннях знайшов. Правда, не тут, а на отому полі біля Вишнополя, де ми по озимині ходили!
— Дядьку Дмитре, а правоохоронців не боїтесь? — якомога чемніше спитала Софійка.
— Ох, дитино! — протер спітнілі скельця окулярів дядько Дмитро. — Та в нас найвищі посадові особи відверто колекціонують археологічні артефакти, навіть заводять приватні музейчики! І, звісно ж, чудово знають, що ці артефакти — ніяк не з державних розкопок!.. Якщо вже судити, то, сама розумієш, не з мене починаючи…
Софійка і Дмитрик тільки дружно зітхнули. Потім знову рушили хащами.
— І осьде копали! — спинилась проти свіжої ями, над якою височіла зневажливо скидана купа черепків.
— Ого! Бачу, тут уже й без нас гарно попрацювали! — розвів руками дорослий Іваненко. — Гляньте, ось було ж цілих півмиски — ні, хтось її вже тепер на шматки розтрощив!
На подібні ями натрапляли весь час, поки ходили лісом. Але Софійка щаслива: завантажилась скарбами — ледве повзе!
— Помогти? — питає співчутливо Дмитрик. У нього знахідок трохи менше, він підбирає не все підряд.
— Дякую, — Софійка, хоч і не дуже охоче, перекидала в кишені його куртки частину своїх коштовностей.
Рушили до машини.
23. Кримінальні пристрасті