— Де зарити? — застиг із повним ротом Фадійчук.
— Будь-де! Геть і в тому самому приміщенні, де засідали! В підвалі наприклад. Або в цемент закатати — ніхто й не здогадається!
Ну, хай у Софійці бушував і не вгамовувався досвід недільної прогулянки лісами депутата Вербовського, але чого Фадійчук стурбувався? Як тоді, коли обмовилась про скелет у шафі! Гірше: тепер мало не вдавився!
Поки він ходив до колонки напитись, Софійка скоренько перейшла на інше. Не обминула й діда Кваші з Поштової.
— Слухай! — стрепенувся хлоп’як. — Цей дід щось замислив!
— Ти так думаєш? — загорілись Софійчині очі.
— Упевнений!
Ні, Сашко таки голова!
— І що ж він замислив?
— Захотів собі на старість дружини: щоб молода, красива, щоб і його, і хати гляділа!
— Але ж його Люсьці вже далеко за… Стривай, ти про мене чи що? Ха-ха! — від сміху мало не впала з колоди. — Чи про Лесю Радзивіл? Ще скажи, що на нас обох разом хоче женитись!.. Правда мусить почекати, ха-ха… Бо ми ще ж сьомого класу не закінчили! Ха-ха!..
Сашко збентежився не на жарт, і якийсь час — поки Софійка на всі лади хихотіла — похнюплено мовчав. Тоді висунув іншу версію:
— А що, коли… А що, коли цей Кваша якраз і замішаний у крадіжці?
— О, це вже більше скидається на правду! — втирала сльози від сміху. — Міліціянти саме йому продали оригінали картин?
— Ні, але він міг їм знайти клієнта! Жив же з Мокренком, то, може, знає любителів мистецтва, розуміється на цінах! Як тепер кажуть, зв’язки налагодив — і користується!
— А знаєш, у цьому щось є!
— інакше звідки в глухого бідного пенсіонера мобілка й оливки? Провернув аферу — та й має гроші!
— Вважаєш, це багатство у нього з'явилось недавно?
— Ти їла б оце сало, якби не була голодна?
— Ну…
— Якби він був звичний до лакіток, то накидався б на ваш хліб?
— Логічно!
— Його б підловити якось, піймати на гарячому…
— Було б непогано. Тільки про це подумаєм завтра, бо сьогодні з ніг падаю. Посуну додому… Дякую за вечерю. Тобто за обід. — усміхнулась.
— Нема за що, — усміхнувся й Сашко. — Я проведу!
— А хто роботу робитиме?
— Почекає робота! І так через неї мало головного не втратив!
Софійка вирішила не уточнювати, що він має на увазі під головним. Просто звелась і рушила до хвіртки.
Не помітили, як дійшли до її дому.
— Он і дівчата, і всі наші вже, мабуть, полягали: ніде не світиться! — позіхнула й собі Софійка. — Наче й рано ще, а з іншого боку — дев’ята година… Сама б уже впала на ліжко!
— То гарних тобі снів, не буду затримувати!
— І тобі!.. Ой, про маму ти не сказав.
— Нічого, дзвонила, що все добре. Уже навіть роботу знайшла, щоб дарма не сидіти. В сусідньому селі буряки сапатиме.
— В сусідньому? Це ж далеко!
— Е ні, до Віктóрівки звідти близько — через городи!
— Як-як ти сказав? До Віктóрівки? Але ж правильно, мабуть: Вікторівки?
— Ні, мама чогось казала Віктóрівки, ще й кілька разів так само повторила… А що, не однаково?
— Ох, знаєш, я і про це вже завтра подумаю, гаразд? Зараз якось на другий поверх долізти…
— Хочеш, занесу тебе? Я можу! Дивись, які біцепси на тих канавах понарощував!
— І про це завтра, угу?..
30. Майже побачення
Вірка, Надька і Любка покотом сопіли на розкладній канапі у вітальні. А на тумбочці в коридорі лежала записка: «Ми з Ростиком пішли до Сніжани. Суп у холодильнику. Годуй дівчат, кладіться спати без нас. Батьки».
Ох, який там суп, коли на чай сили немає!
Раптом у двері хтось тихенько застукав. Певно, свої, бо лиш свої знають, що в хаті купа дітей, і не дзвонять. Але кого ще несе проти ночі?
Проте коли Софійка відчинила двері, весь її сон мов водою змило: на порозі стояв… Пустельник!
— Добрий вечір! Не спиш? Вибачай, що так пізно…
— Та де там пізно! — мало не застрибала од щастя Софійка — від того-таки щастя на коротку мить умерши й так само умить оживши. — В цю пору ми й не лягаєм ніколи! Я щойно зайшла до хати, а мама з татом узагалі ще не повертались!
— Знаю: вони у нас, я щойно дзвонив Сніжані. Через це й завернув саме сюди по дорозі з Леськовичів. Нам з тобою слід перебалакати наодинці!
Ой! Такого швидкого повороту у стосунках з дядьком Сергієм вона аж ніяк не передбачала! Якщо одверто, здається, навіть не мріяла! А коли ще відвертіше, то навіть злякалась! Власне, боятись нічого: щойно вона подасть команду, Сашкові сестри у вітальні піднімуть такий ґвалт, що Пустельникові не тільки перехочеться з нею балакати, а й надовго пропаде охота зраджувати дружину, але… Але як після того їй, Софійці, жити? Як після того вірити людям, як закохуватись отак, як було досі: самовіддано, без взаємності, до кінця життя?..
— У вас же, — нарешті спромоглась на слово, — дружина… І син…
— А я ж про що? Вони нізащо не мусять знати! І дуже добре, що про це не знатимуть твої батьки! Уявляєш, вони звідкись десь відшукали номер мого телефону!
— Батьки?
— Хрещені батьки, тобто пахани, чи як там ще називають тих мафіозі? — городив щось несусвітне Пустельник. — Звісно, раніше ні з ким я не мав нічого спільного, то й номерів моїх вони не могли мати! А це раптом — і я, й Елеонора сьогодні отримали купу дзвінків! І всі з погрозами!
Нарешті знетямлена Софійка, похитуючись, відступила вбік і звільнила Сергієві дорогу на кухню. Господи, він же про картини! Про них зібрався побалакати!
А вона!..
Дядько вів своєї:
— Погрожують запроторити за ґрати, ну, й інші дурниці… Звісно, ми на те не зважаєм, і заяви забирати ніхто не збирається. Але, признаюсь тобі, все це не дуже приємно чути…
— Уявляю! — Софійка вже оклигала і повернула собі здатність мислити.
— Утім, я прийшов сюди з іншим, але ти ж — мужня людинка, правда? І вислухаєш спокійно, і не скажеш нікому… Цієї маячні, цих погроз-страшилок ми не візьмем до голови. Гаразд?
— Звичайно! — ні, краще все-таки про поїздку лісами Вербовського не розповідати й Пустельникові! — Як ви до того, щоб чаю випити?
— О, було б чудово!
Софійка, забувши, що кілька хвилин тому збиралась лягати спати, радісно кинулась до чайника.
Стало веселіше. І як же обоє скривились, коли у двері знов тихенько застукали! Батьки з Ростиком? Так швидко? Перебили таку секретну розмову!..
— Ще не спите? — цього разу на порозі стирчала баба Валя.
— Ні… Ну, тобто, збираємось… — рішуче перегородила вхід Софійка.
— А я свіженьких пундиків напекла, мої мужчини всього не подужають: в одного цукор підвищений, а Фантик з рибкою любить… То вирішила вам занести!
— Дякую… — взяла тарілку й розгублено затопталась у коридорі.
— О, чую, у вас якраз і чайник закипає? — підморгнула сусідка, намагаючись зазирнути Софійці через плече на кухню. Чайник саме став озиватись.
Але тут же замовк: видно, Сергій поспішив прийняти.
— Та, то… То вам здалось!
— Гм… — розчаровано протягла баба, все ще маючи надію потрапити до кухні. — Що мій Ростик?
— Ростик? Вони… Вони з мамою і татом ще не прийшли від Сніжани! — зоставалось тільки випалити всю (ну, хай не зовсім) правду.
— Досі нема? Ти в міліцію дзвонила?
Може, варто? Після останніх подій… Але точно — без зайвих свідків-сусідків!
— Бабко, не лякайте, і так проти ночі тоскно!
— То я з тобою побуду, поки вернуться!
— Ні, спасибі! Я вже лягатиму! — делікатно відтіснила бабу Валю до виходу.
— А-а-а! Ну, тоді на добраніч!
Сусідка врешті пішла. Ух, здається, Пустельника не завважила! Софійка і з полегшенням, і ніяково повернулась на кухню: брехати все-таки не любила.