— Вона що, таємний агент? — насторожено кивнув у бік дверей Пустельник.
— Та наче ні. Пундиків ось принесла. Якраз до чаю.
— Бо тільки приходжу сюди з музейною справою, так і вона тут!
— Справді!
— Та пожартував я! Сідай! Будем чаювати!
Леле, він налив їй чаю! Він її запрошує до частування! Майже як у ресторан! Усе-таки жаль, що між ними ніколи нічого не може бути!..
— То які ще новини? — вмостилась біля чашки.
— Уявляєш, вони б’ють на те, що ми не зуміємо нічого довести! Хочуть доказів? Будуть їм докази! Є в мене деякі припущення… Підозрюю одного знайомого художника, що саме він малював їм копії…
Боже, він розмовляє з нею, як із дорослою!
— Ви гадаєте, він у цьому зізнається?
— Можливо. Адже, копіюючи картини, він міг не знати, що ті з музею. Або що вкрадуть саме оригінали, а не копії… Словом, піти за свідка…
— А якщо не захоче?
— Треба допомогти захотіти!
— Як? Шантажем? Теж залякуванням?
— Софіє, ти своєю чесністю вже й мені на совість давиш! Ти вважаєш, це надто брудно?
Чесність!.. Вона має вплив на його совість!..
— Брудно, але… Боюсь, іншого виходу нема!
— Розумієш, я тут дещо прикинув… Треба задіяти когось, кого він не знає…
— Мене? Я готова!
— Причому бажано з тим не затягувати: щойно запахне смаленим, він може зникнути з міста!
— Кажіть, що робити!
Далі перейшли на шепіт, і якби, наприклад, баба Валя чи хто сторонній підслуховували під дверима, то сприйняли б його як розмову звичайних закоханих. Що ж, якщо буде потрібно, то ради нього, тобто для конспірації, Софійка мужньо зіграє і таку роль!
— А тепер я побіг. Бо вранці на Київ: у мене там є знайомі на телебаченні, хочу і їх задіяти!
— Повороту назад немає, — захотілося повторити слова бабусі Щербанівської, почуті уві сні. — Є тільки дорога, яка виведе на світло. 1 не збочуймо, чуєте?
— У жодному разі! Згоден на всі сто! — Ні, тільки найкращий чоловік може так відповісти!
— Щасливо, дядечку!
— І тобі триматись, друже! — Він потис — ах, як ніжно-міцно потис! — її руку. — Тримаємо в таємниці, егеж? Па-па!
Дорогий гість уже давно зник у темряві ночі, а Софійка все стояла в коридорі, гупала своїм схвильованим сердечком на цілий Всесвіт і тулила гарячі долоні (ота, яку він потис — гарячіша!) до щік. Усе-таки вона найпалкіше і найбезнадійніше у світі закохана!.. А може, не найбезнайдійніше? Гм… Залежить і від того, як розуміти компліменти «мужня людинка» та «друже»…
31. Телесик проти качечки
Через дощ плани мусила поміняти. По архіви йти не випадає: по-перше, Елеонорі після вчорашнього навряд чи хочеться когось бачити, по-друге, вчора, поспішаючи до Сашка, Софійка не домовилась із музейницею про наступний раз.
Але й це Софійка намагалась повернути на користь справі — їхній з Пустельником справі!
Насамперед у перервах між уроками вона просто-таки проковтувала принесені мамою книжки. Не завадили цьому ні нове Завадчуччине вбрання (нині це був якийсь вінтаж, тобто все у шлярочках, китичках та гачком вив’язаних мереживах), ні Ірчине бурхливе листування з Дмитриком на контрольній, ні навіть Дмитрове запрошення прийти увечері до нього на інтернет: тим паче, що за десять хвилин до цього вона вже встигла домовитись іти на інтернет до Радзивілки. Утім, все одно шкода, що Іваненкового запрошення не чула Ірка.
Хіба останній урок — виховна година — трохи відволік від напруженої пошуковської праці. Напередодні Ліда Василівна оголосила тему: «Народна казка в моєму житті», і тепер, прочитавши коротку лекцію про значення фольклору, про те, що в Японії без знання бодай двадцяти народних пісень дитину й до першого класу не візьмуть, слухала своїх семикласників. Софійчине прізвище було аж у кінці списку, крім того, вона й без підготовки могла розказати хоч і сотню казок, тож дівчинка зібралась поринути в читання. Але вже на літері «з», тобто на прізвищі «Завадчук», мусила прислухатись.
— Я спеціально вчора ходила до нашого Дмитра Іваненка, і ми з ним разом цілий вечір підбирали в мережі для мене казку… — гордо оглянулась по класі Ірка, стріпнувши пишними рюшами.
Софійка миттю вдала, що дуже зацікавлена книжкою. Ага-а-а, отже, вчора ввечері майже побачення було не тільки в неї? І не лише для неї Іваненко щедрий на інтернет?
— Коротше, якби не Дімас… не Дмитро, я просто пропала б, клянусь!
Софійка нищівно блиснула поглядом у його бік. Ще смів сьогодні запрошувати її!
— Іро, тобі в дитинстві що, не розповідали казок? — витріщилась на Завадчучку Ліда Василівна.
— Ніколи! — щиро знизала плечима Ірка. — Мої предки були завжди зайняті, вони просто вмикали мені телека! Хі-хі, як мовиться, тяжке дитинство з важкими дерев’яними іграшками! І кока-кола з глиняних глечиків!
— Ти що, крім «Курочки Ряби» й «Колобка» нічого не знаєш, що мусиш послуговуватись віртуальною мережею? — дивувалась далі вчителька.
— Лід Василівно, я, пробачте, і про «Колобка» знаю лиш те, що це була якась така велика кругла й, здається, не дуже дієтична піца, яку поставили холодитися на вікно!
— І все-е-е?.. — протягла Ліда Василівна.
Софійці теж було невтямки, як це не знати казок про Колобка чи козу Дерезу.
— Про Колобка все, а «Курку Рябу» я можу розказати! Ось, якраз Дімон роздруківку мені зробив! Правда, ми з ним знайшли чомусь тільки російськомовний варіант, але я можу на ходу перевести!
— Борони, Боже! — замахала руками вчителька. — Вже й так ці казки на казна-що попереводили. У магазині лежить книжка «Три поросята»: теж, мабуть, видавець скачував та на ходу «переводив». Не треба. Сідай.
…Дмитро Іваненко, який ішов у списку після Ірки, чесно відторохтів казку зі свого доінтернетного дитинства. Чи ж він, дурненький, розповідаючи про бабину і дідову дочку, хоч трошки розуміє, що хороша і неоцінена дідова дочка — це точно ж не Завадчучка?
Як настала черга Кулаківського, Софійчин та Ірчин погляди схрестилися, мов мечі. Обоє знали, що він до виховної не готувався і просив допомоги в однокласниць. І на перерві, поки Софійка в кількох словах переказувала йому «Івасика Телесика», добра Ірка показово підсунула йому інтернет-версію «Кривенької качечки»:
— На, це Дімончик для мене запасну казку знайшов! Дарую!
Тож тепер обидві насторожились: чию хлопець вибере? Кулаківський тим часом демонстрував дива красномовства:
— Так, жили, короче, собі дід і баба. Вже й старі, як шкапи, а нащадків не є.
Софійка з Іркою непомітно перезирнулись: і «Телесик», і «Кривенька качка» починались однаково. Тобто не такими словами, але в обох казках подружжя були бездітні.
— От бабу жаба й давить: сусідів, типу, хоч буде кому в будинок пристарілих здати, а ми взагалі відкинемо ласти, як останні бомжі!..
Напруга сягнула точки закипання. Але за мить Софійка вже торжествувала, бо Вадим прорікав далі:
— Каже: «Чеши, старигане, до лісу, завали дерево і приволочи мені звідти ломаку». Ну, дід відгавкується: «Стара, ти що, гониш?» А вона жувачкою прилипла: приволочи та приволочи. Задовбало його слухати бабину маячню, взяв бензопилу й почухав до лісу. Поки ішов, як у казках базариться, три мішки з чіпсами схавав. І три пари коржів… кросівок, стоптав. Пісок з нього сипався — ну, піт лився…
Ліда Василівна, вийшовши зі ступору, закашлялась і гарячково заметалась у пошуках валер’янки.
Надихнувшись непідробним інтересом до своєї казки, Вадим удався в повну імпровізацію:
— Ще й довелось лісникові на лапу дати, бо той хтів штрафонути діда! Доволік дерево додому, скалапєцав ломачку й колисочку, дав старушенції. Баба — ломачку в колиску і ну гойдати й виспівувати! Довго гонила над нею всяке фуфло, дід уже думав, що вона не те що приколюється, а зовсім з котушок злетіла. А тут, наперекір всім законам природи, які ви, Лід Василівно, нам на уроках ботаніки впарювали, дерево ожило, і вийшов із нього маленький чувачок. Дід тащиться, баба тащиться! А чувачок до них: «Тепер ви мої папіки, а я ваш Телесик. Купіть мені електровудку, я буду щодня на фішінг чухрати й рибку таранити, а ви мені хавку приносити»…