— Ну, це Хазяй… Це я потім тобі колись поясню, а зараз… Правда, де вони в місті могли ті сівозміни запроваджувати й корів розводити?
— Можу пояснит… — почав був Сашко, але Софійка, захоплена новою думкою, обірвала його на півслові:
— До речі, що я помітила!.. Симиренки більше на рослинництві спеціалізувались — як і предки моєї мами по дідусевій лінії! А Чикаленки — на тваринництві: як мамині предки по бабусиній лінії! І ті, і ті чорної роботи не цурались, так що ти молодець, що канави сам риєш!
Ух, наче ж ідуть повільно, а вже аж ухекалась! Серце чи перевтома взнаки даються? Хоч би не забути літом узятись за фізкультуру!
— Та годі мені нагадувати про ті канави і про твою повагу до них! — якось прикро відмахнувся хлоп’як.
Ой, треба скоренько вернутись до попередньої теми, щоб не почав про жалість і про любов!
— Слухай, підозріваю, що Мокренко є нащадком Щербанівських, але це ще слід перевірити. Так от, тих Щербанівських більшовики репресували, їхній музей назвали Пролетарським. Вулицю Поштову, де жив Мокренко, перейменували на свою Більшовицьку. Тож не дивно, що і старий парк…
— Мама розказувала, що й Вікторівку хотіли перейменувати у якийсь… Стривай, згадаю!.. Політ…
— Ну, там хоч політ — висота якась! А тут же…
— Слухай, ти часом у депутати не балотуєшся? — в’їдливенько зиркає на Софійку Сашко.
Це ж чого він раптом згадав про депутатство? Невже щось пронюхав про джипи Вербовського? Та ні, хто б йому сказав?
— …Бо говориш багато й красиво, а от почути інших…
— Атож, якийсь депутат цілком може бути замішаний у цьому криміналі з картинами, інакше чого б усі цю пригоду прикривали? — заторохтіла далі Софійка. — Але зараз ми не зовсім про картини, еге ж? Ми про зміну назв. Правда, були й інші приклади, коли назви мінялись на краще, бо не все так однозначно навіть у тій радянській історії. Пригадуєш, пан Гарбуз розповідав, що Бардаківку, наприклад, переіменували на Щасливівку? Чи Псярівку на Сонячне і все таке… Гм, чи хотіли б ми тако жити в Псярівці чи Смердюківці, хай би яка давня історічна назва то не була, та?
Але я ж не про це, я про те, що…
— Та дослухай, кажу! Вікторівну переіменувати хотіли не на Політ, а на Політвідділок, о! Політичний відділок тобто!
— О Господи! Видно, той невідомий Віктор був куркулем або чимсь іншим їм сала за шкуру залив, що аж так позбиткуватись! І що?
— Не прижилося! Вікторівна лишилась. Тільки й того, що колгосп імені Леніна…
— До речі, думаю, правильний наголос усе-таки на першому складі. Ох, а колгоспи — то взагалі окрема тема! Дідусь розказував, що…
— Можна, я добалакаю? — вхопив її за руку Фадійчук. — Двоє слів — і ти далі вільно провадиш свою агітпромову! Так-от, не Віктор, а Вікторія. І не куркуль, а пані. Різницю січеш?
— Е-е-е…
— Після нашої позавчорашньої розмови я навмисно до мами дзвонив, перепитував: чого, мовляв, отой твій наголос не на цьому, як його…
— Та ти що? Пані? Вікторія? — аж зупинилась дівчинка. — Це, може, та сама…
— Ага, пані Вікторія Щербанівська!
— «Зладнали маєтки, окрім Вишнопільських, ще й на взірець качанівських», — промурмотіла про себе Хазяйчині слова зі сну. — А з Радзивілкою ми вчора набирали та набирали в інтернеті слово «Качанівка»! Тільки й вияснили, що це було угіддя панів Тарновських, які дуже дбали про своїх селян, предок яких багато зробив, щоб відмінити кріпацтво. Тарновські зробили з хутора цілий музей, театр, оркестр і парк! Туди різні митці приїздили: і Гоголь, і Костомаров, І Репін, і Глінка, й Куліш, і Шевченко!.. Я собі вирішила, що у них, у Щербанівських був тільки старий парк, а там ще ціле село!.. От де вели своє сільське господарство! Леле, чого ж ти зразу про це не сказав?
— А мені що, хтось давав слово вставити? — лагідно дорікнув Сашко. — У тебе ж сьогодні наче словесну трубу прорвало!
— Вибач, — Софійчині щоки миттю зашарілись. — Вибач, вибач!
— Та чого там, — почервонів і хлопець. — Забуто! Як ти на те, щоб на цих вихідних…
— Зустрітися? — перебила Софійка. — Але ж у мене…
Миттю затнулась, бо второпала, що знов наступила на ті самі граблі.
— …Щоб на ці вихідні навідатись до моєї мами в Матвіївну, — лагідно всміхався Фадійчук. — Заодно сходити у Вікторівну, га?..
Боже, який він, цей Сашко! Який же!.. Ну, який!.. Та вона б його зараз… Ну, тобто потисла руку… Як своєму найтерплячішому, найвірнішому, наймудрішому другові!
36. Ще крок. Чи два?
Але до Пустельника, звісно, нікому не дорівнятися! Ось він знову на Софійчиній кухні, а вона і мліє, і вмирає, і воскресає!
Звичайно ж, у гостях і баба Валя! Вона знов принесла смаколиків, і мама вимушена запросити сусідку до чаю. Уже чай випито, і тарілка майже порожня, а баба настійливо надиктовує мамі нові рецепти. Мама спершу чемно пропускала її теревені повз вуха. Але коли баба нагадала про шлях до чоловічого серця через шлунок і про те, що, мовляв, ось-ось повернеться з відрядження її, Танін, Вячеслав, мама схаменулась і побігла по блокнотик.
Так вони з Пустельником втратили ще двадцять чотири цінні хвилини.
— Чи ж я не казав, що вона — таємний агент? — підозріло киває дядько в сусідчин бік. О, він і не уявляв, які близькі до істини його припущення! Але Софійка лиш подала застережливий знак. Мовляв, будьмо обережні.
Потім пішла розмова про котів і Ростика — ще плюс вісімнадцять хвилин.
Тоді баба насилу згадала, що в неї удома негодований чоловік, і кинулась його рятувати — пішла нарешті.
Фу-у-ух, тепер можна послухати дядькові Сергієві столичні новини.
Виявляється, йому вдалося домовитись і з журналістами, і з експертами:
— Цими днями один телеканал відрядить сюди кореспондентів, і сюжет побачить уся країна! Хай тоді спробують нам завадити!
— Ой, хай би днів зо два не приїздили, щоб Калинин нічого не запідозрив! — шепче йому Софійка, поки мама відвернулась до умивальника.
— Як там із ним? — змовницьки примружив око Пустельник.
Поки Софійка гинула від того примружування, мама, виявилось, уже помила чашки й перетворилась на саму увагу, тож довелось перейти на езопівську мову:
— А в нас тут усе на місці. І старий парк, і дуби вздовж алеї, і навіть художники, які за гроші намалюють будь-кого і будь-що! Ми нині з Сашком там гарне-е-енько прогулялись!
— Матиму до тебе прохання, — підтримав алегорію Сергій. — Передай одному художнику від мене долари, я йому винен!
Пустельник протягує Софійці конверта.
— Дякую, неодмінно! — аж сяє від такого взаєморозуміння дівчинка.
— Гаразд, але якщо музейники всі такі чесні, — висловлює свіжі гіпотези мама, — то хто міг навести на картини злодія?
— Таню, ти мислиш у правильному напрямку! — вчепився за мамину думку Пустельник. — У Вишнополі, я чув, є один знавець і перекупник старовини… Якби ж згадати прізвище…
— Я Кваша? — раптом плеснула себе по лобі Софійка від остаточного здогаду.
— Ні-ні, не таке, як у мене…
— Я Кваша! — Софійка жартувала вже навмисне.
— Кажу, зовсім не таке!.. Хоча… Теж їстівне!
— А як Кваша? — вже відверто сміялась дівчинка.
— Моє прізвище мене цілком влаштовує! — аж розсердився дядько. — А головне те, що воно влаштовує мою Сніжинку, сьогодні вона його навіть наспівувала під «Місячну сонату»! — всміхнувся.
Боже, який він милий, коли отак наївно дав себе розіграти! А якби не ота Сніжинка, якій раптово стало подобатись його прізвище, то й узагалі зворушив би Софійку до сліз!
— А як вам Кваша? Кваша Григорій Борисович?
— А-а-а! Ти про це? — Сергій збентежено почухав свої патли, а потім і собі дзвінко засміявся. — Ти знаєш, воно! Казав же: якесь харчове, їстівне!
Реготали всі троє. Тобто вже двоє: маму покликали з вітальні Вірка, Надька й Любка.