— Ні, ну, це поки підготовчі роботи, а як майстри будуть, піде скоріше! — все наче виправдовувався.
Чи ж вона перечить?
— Але не переживай, на тебе час я завжди знайду! — вибачливо чіплявся своїми великими очима за її погляд. Тоді обережно дістав із кишені (отієї, правої!) запакований у целофан букет конвалій. — І гроші на квіти.
Ну який він, цей Сашко! Який же він!..
— Д… дякую…
Гарно, що квіти конвалій схожі на сльозинки. Можна притулити їх до обличчя, і ніхто не здогадається, що по ньому збігла сльозина справжня — гаряча й зворушлива…
5. В музеї
Пустельника, чи пак живописця Сергія Кавуна, у галереї знали й шанували, навіть декілька разів пропонували зробити авторську виставку.
— Невже надумали виставлятись? — радісно зустріла його вже знайома екскурсоводка, чепурна повновида жіночка.
— В мене ще замало гідних полотен, Елеоноро Семенівно! Поки що ми з небогою прийшли помилуватись чужими шедеврами! В експозиції, кажуть, наш вишнопільський майстер Юлій Мокренко?
Так, дні картини: «Удома» й «Русалка», Музейниця підмела гостей до вже знайомих творів, Що зроби їм: гарний чоловік і для старих жінок гарний! Тобто для тих, що старші від Сніжани й Пустельника. Навіть його зачіска хвіст їх не відлякує. Тож поки Елеонора Семенівна сяяла перед дядьком Сергієм, Софійка непомітно спробувала колупнути фарбу на «Русалці». Мазки тверді й тримаються, ого, як міцно!
Дивно: чому шафа не показала дівчинці у сні «Русалоньки»? Яка не є, а все ж мас стосунок до її, Софійчиної, суті. Ні, саме цей будинок приснився!
Тепер набагато уважніше прислухалась до екскурсовода: Юлій Олександрович Мокренко це псевдонім, справжнього прізвища не встановлено. Сам Юлій із найнижчої бідноти, з якихось найостанніших старців. Але ще змалку виявив надзвичайний малярський талант, пішов у науку, навіть учився в Петербурзі, закінчив Паризьку Академію мистецтв! Повернувся додому, оженився, замешкав у цьому будиночку… Нібито співав і грав гарно. Був душею інтелектуального й національно свідомого вишнопільського товариства. Отого самого, що й лікарі Громовенки, брати Капівецькі, родина Яремоних, генерал Сґудзинський, цукровар Щербанівський та адвокат Сирівець…
Ого, скільки у Вишнонолі було поважних людей! — вразилась дівчинка.
А вона гадала, що крутіших за скороспілих дворян Кулаківських, та ще Жуковських, Пашківських, Їжакевичів і Дульських, яких у народі називали дідівськими прізвищами Кулаки, Жуки, Пашки, Їжаки чи Дулі, у містечку не водилося!
— Ні, це лише гурточок, що намагався витягти рідне українське коріння з-під століть імперського забуття! Були ще німецькі аристократи Майєндорфи, польські пани Радзивіли, російська генеральська родина Гонцових, єврейські магнати Фішмани… Як і годиться, вони тримались окремими громадами, підтримували кожен свою рідну мову, свою віру! Тут у нас ненудно було: зайдеш у єврейський квартал — єврейська мова, старим парком польські панянки гуляють — по-своєму цокотять, під кірхою після служби всі по-німецьки шпрехають… Свої школи в кожного були. Якось порозуміння знаходили, не сварились! Мокренко твердив: «Школа, яка не хоче бути безсилою, має бути національною». Мову хотіли вивести з просто розмовної на світовий, науковий рівень! Не даремно він входив до групи упорядників одного з перших українсько-російських словників, отієї, що їх очолював відомий вам професор Комар…
Звісно, ні про якого Комара Софійка теж не чула (знала тільки краєзнавця Гарбуза).
— У наших фондах зберігається лише дві картини цього майстра, але й із них видно, як стрімко Юлій рухається від реалізму до модернізму: різниця в часі між «Удома», де намальований цей будинок, і «Русалкою» — всього кілька років!
О, так Пустельник і казав: імпресіонізм є течією модернізму!
— А що з тим будинком далі? — Софійка домагається.
— …Будиночок? Подальша доля його невідома. Тобто нам невідома. — Елеонора Семенівна трохи знітилась. — І ну, ви ж розумієте, Мокренко багато років, ну, був репресований, так званий ворог народу, ну, ви ж розумієте… То ми ще лиш починаємо, так би мовити, підступати до вивчення його неординарної постаті. А в ній, зрозуміло, суцільні білі плями… Будинок же навряд чи ще є: коли прийшли більшовики, Мокренка заарештували, майно конфіскували… Він потім начебто й повернувся, і тихенько десь віка доживав… Але де саме, треба архіви піднімати, шукати, виясняти. У нас же коштів немає, штат скорочують: хто буде цим займатись?
Ох, правий вільний краєзнавець Віктор Гарбуз: музейні чиновники тільки нарікати вміють!
— А я? Можна, я займусь цим? Безкоштовно!
— Неодмінно. Років через двадцять, як виростеш!
— Ні, я серйозно, Елеонор’ Семенівно!
— Я теж серйозно. Так, у мене все, — музейниця показово відвернулась від Софійки і засяяла кокетливою усмішкою до Пустельника: — Що іще вас, пане Сергію, цікавить?
— Прошу? — Пустельник не зводив очей з полотна «Удома».
— Кажу: я до ваших послуг, Сергію Яковичу!
— А, так-так! Тоді, пані Елеоноро, — одійшовши, глянув на картину ще віддалік, — чи Вам не здається, що, як для майже столітньої картини, тут занадто яскраві фарби? Ну, просто наче вимиті з милом!
Софійка трохи розчарована. Ще б про пральний порошок забалакали! Пальцями, пальцями хай спробує!
Але реакція Елеонори Семенівни дівчинку вражає. Примруживши очі, жінка дивиться на картину, тоді блідне, тоді червоніє… Хитає головою… Тоді різко підходить, мацає, нюхає, приглядається до автографа біля рами в куточку…
Після цього чинить щось узагалі несусвітне: по черзі підбігає до інших картин, проробляє над ними ті самі операції…
— Во… води!
Мабуть, вона хоче випробувати фарбу ще й водою, Софійка рихтується бігти бодай по якусь склянку…
…Та в цю мить Елеонора Семенівна зсувається донизу, Пустельник ледь устигає вхопити жінку попід пахви.
Музейниця зомліла!
— …Заберіть звідси дитину! — такі були перші екскурсоводчині слова, коли вона оговталась. Дядько Сергій поглядом дав Софійці зрозуміти: мовляв, мусиш іти додому. Сам лишається і спробує все з’ясувати.
Неохоче побрела до виходу. Було кривдно. Колись Софійка звела для знайомства загадкового парубка Сергія і норовливу красуню Сніжану, а потім стала третьою зайвою. І нині лаври відкривача якоїсь недоброї таємниці (очевидно, картини невдало помили) впадуть на інших. У той час як вона, саме вона перша забила тривогу!
6. Темна смуга
Того вечора і весь наступний ранок Софійка марно чекала від Пустельника пояснень. Виявилось, тітонька Сніжана терміново поїхала на медичний семінар, дядько зостався удома з дитиною. А розмова це, бачте, не телефонна.
— То й не треба! — Софійка якнайспокійніше пережовувала підхололий сніданок: у мами сьогодні в школі чергування, вона вже побігла, дорогою підкинувши Ростика бабі Валі.
Сашка турбувати не стане. Хай спокійно риє свої канави!
Вона піде шукати будиночок сама! Сьогодні ж, щойно закінчаться уроки!
Уроки не закінчувались довго. На хімії у Софійки потекла паста, і хрусткий, накрохмалений — у кращих Сніжаниних традиціях — білий халат зарябів жахливими синіми плямами.
На алгебрі нова прикрість: Оксана Олегівна перехопила Вадимову записку, яку той передавав Софійці. Хоч він, мабуть, просто просив списати самостійну. Епістолярій Кулаківських її вже давно не цікавить, а все ж… І не перепитаєш на перерві, чого, мовляв, ти, Вадимчику, хотів!
Зате Ірчина записка до Дмитра дійшла безперешкодно! «Дімончику! Перше й друге завдання виїхала на шпорах. Якщо стрельну в тебе ще й третє, буде зовсім люксово. Цьом-цьом! Іра», — встигла прочитати боковим зором. Атож, цінна інформація! Поєднання лірики й фізики, тобто математики! Мабуть, і шпори, тобто шпаргалки в того-таки Дімончика вициганила! Чого ж не називала його так, як перед Кулаківським: лунь, тобто лох, тобто наївний простачок?.. Утім, треба просто глибоко вдихнути — ви-и-идих, вди-и-их — ви-и-идих! От і гаразд, і навіть подумки не стане Софія коментувати цього неподобства!