А означало, мабуть, таке:
«Благаю: як відімкне хтось це, хай буде ласкавий, зуміє знайти мою гарну воду-дівчину, моє життя, моє гарне подружжя! Я вже не діждусь: далеко, а я не здоровий, тяжко лежу… („Кімарити“ — таки ж лежати, бабуся недурно так мовить!) Бо той недобрий чорт-поліцейський Кваша усе вишукує… Зоставайтеся всі здорові!»…
Наче прощання…
А от що значить «Делькаренко Ю»? «Делька» — теж вода, «вдельчитись» — утонути… Але ж утоплеником став Кирило, а Мокренко… Мокренко — ось воно що! Юліан не зумів перекласти слово «мокрий» і написав його як «Воденко»! Воденко Юліан!
«Вода-дівчина» — може, це русалка? Вона ж його, Мокренкова, дружина!
«Похазниця — манейська кливеньска бахтійка»… «Похазниця» — це «господиня», хазяйка! «Хазяйка — моя ласкава теща»! Отже, пані Щербанівська Мокренкові ніяка не мати, вона його теща! Це значить, що…
Що Софія — його дружина, «його життя», його «гарне подружжя», його Русалонька!
«Так красно він мене все узивав», «виростали вкупі», «серце», «співаємо дуетом», — це ж у архівних записках писала Софія Щербанівська саме про Мокрейка! А її рядки про те, що «так було гарно зроблено сей…» і «міні подарував», мабуть, стосуються отого знаменитого галерейного портрета!..
Ще одна Софія-Русалонька!
Поки Софійка переварювала, Сашко з Лесею мудрували далі.
Явно якась адреса! «Шусто Кустанай, шустечко Тімара-стичинське, хоро Іон-майський, восторка Красімна, хаза дікона й шандра, похазь тімара. Делькаренко С.О. Незабатузяні-хірані-етан».
За годину праці встановили, що йдеться про Кустанайську область, Семиозерний район, село Першотравневе (мабуть, Первомайське: чисто радянська назва!) у Казахстані! Ну, так: адже Казах — це вільна, отже «незабатузяна» (незв'язана) людина! Вулиця Червона, будинок 16, кімната 7! Ну, а «Делькаренко С.О.» — вона ж, вона: Мокренко Софія Олександрівна!
Так он куди закинуто репресовану Русалоньку! Аж у Казахстан! Вона, почувши від мами, що чоловік помер (о, той брехливий некролог!), а потім, видно, дізнавшись і про смерть брата й матері, не захотіла чи не змогла вже повернутись на рідну землю! Але її адресу Мокренко десь відшукав і просив нащадків допомогти!
Звичайно, самої Софії вже немає живої (хоч Софійка і тут готова вірити в дива), але, може, зостався хто з її близьких? Може, врешті-решт, у неї там народилася Юліанова дитина?
Он іще чому Юліан ховав правду від Кваші! Знав: Григорій Борисович не допустить сюди ніяких спадкоємців: йому самому згодиться Мокренкове майно! Що ж, Кваша так і зробив: привласнив і розпродав по частинах майже весь будиночок з колонами! Мабуть, це теж винагорода від органів за вірну службу!..
Ох, від усього цього точно можна збожеволіти!
55. Ще кілька ходів
Наступні знахідки посипались, як з рогу достатку.
По-перше, повернули ще дві картини: здається, Глущенка і Яблонської. Нібито натрапили на слід і Мокренкового полотна. Більше того: в музей закуплено якісну сигналізацію та інші засоби охорони!
По-друге, на радощах від таких успіхів Пустельник… поцілував Софійку в щічку! Отак узяв за плечі (обняв тобто!), і — цьом у щоку! Ти, — каже, — Софійко, найбільше заслуговуєш подяки! Якби, — каже, — не твоя допитливість, фантазія і метикованість, то в усіх галереях полишалися б тільки підмінки, а ікона — гнила б у коміричні!
По-третє, ікона, перенесена на найпочесніше місце, ще більше оновилась. Церковники з усіх усюд їдуть тепер до музею і просять її для храмів, але музейники чітко тримаються Хазяйчиного наказу: не віддавати. Колекціонери, магнати, навіть вельми підозрілі здоровані в камуфляжах і темних окулярах з усіх усюд жадають купити її за величезні гроші. Але музейники чітко тримаються Хазяйчиного наказу: не продавати.
— Скушеніє! — тільки й зітхає Миколаївна.
По багатьох телеканалах завдяки незвичайній іконі Вишнопіль прогримів удруге — тепер уже з гарного боку. Бо як у намолених місцях ікони оновлюються — одне, а тут же… Знак!
По-четверте, ікона стала виявляти ще й силу зцілення. Миколаївна стверджує, що її перестав боліти поперек, і скинула свою одвічну хустку, у сторожа Петровича рівнісінько в день відкриття ікони загоїлась обпечена рука, ще в когось щезли головні болі. Може, то люди вже так собі уявляють, але й Софійка не завважувала зморщок на шиї і на чолі, як не крутилася перед дзеркалом!
По-п’яте… Попросивши в музейників опис ікони, Софійка прочитала дивовижну річ: її було передано музеєві у 1960 роках, тобто вже через два десятки літ після смерті пані Вікторії… Ні, важливо інше: передано з Половинчика! Після остаточного перетворення їхньої церкви на клуб. Передано, як пише акт, в незадовільному стані. В такому незадовільному, що коли 1992 року музейні ікони дозволено було повернути церквам, жоден піп не захотів її і в руки брати. Саме тоді «поясне зображення Ісуса» було запаковано в уже згадану газету «Культура й життя», в якій і долежало до нинішніх подій.
Ні, ще важливіше: та ікона, за переказами, ще від якогось козака Вишні! А Вишня — то давнє прізвище Софійчиної маминої родини, яке в життєвих перипетіях помилково перетворилось на прізвище Ягода!
Отже, ікона — трохи й Софійчина? Недарма ж у сні Хазяйка сказала: оберіг роду! Правда, вона сказала, нашого з тобою роду… Бо, звісно, музей — це її найрідніше, можна сказати, і дім, і родина!
По-шосте, відкаплунено, себто відімкнено ще один запис у блокнотику!
Ой, передихнути, щоб про все по порядку!.. «Кувирх» — дах, «кувізо» — залізо, «ліхторити» — числити, відрахувати… Двадцять п'яту балку на даху, під залізом! Господи, дай сил усвідомити й переварити! Невже на горищі Мокренкового дому ще уціліла схованка? Кваша перешукав-перекопав землю й підлогу, перестукав стіни, а тут… Невже хоч тут Юліанові вдалось його обвести круг пальця? І що? Що там може бути? Ет, що б не було, то буде велика й коштовна пам'ятка!
А от як потрапити на горище? Григорій Борисович тепер навряд чи довіриться двом школяркам!
По-сьоме… А по-сьоме Софійці перервав раптовий Сашків дзвінок:
— Софійко! Бігом! Бігом до мене, благаю!
Бігла, аж засапалась.
— Сюди! — Фадійчук з таємничим виглядом закликав дівчинку до будинку. — Глянь, що я відкопав!
Софійка насамперед ахнула від того, як змінилась кімната. Чисті рівні білі стіни (з її портретом у рамці) і стеля, нове світле вікно!.. Якось аж просторіше стало!
І труб ніяких не видно — хіба Сашко досі не зробив опалення?
— Та зробив я, зробив майже до кінця! І опалення, й воду! Просто труби приховані! Ти на це ось поглянь!
Він відгорнув ширму і показав на чималенький скляний бутель: такі, як ото в Половинчику бачила в бабусиній коморі, тільки горлечко ширше. Те горлечко було заткнуте якимось корком чи то шматтям, а всередині крізь стінки прозирали… Папери, світлини і тонкі порцелянові черепки! Не прості собі черепки: всуціль розписані уже знайомим дрібнюсіньким рослинним орнаментом!
— Уяви собі: наткнувся, коли вкопував лавочку на нове місце! Вирішив поставити її в кінці стежки, під жасмином, де ми часто сиділи! Як лопата стукнула об щось, то спочатку подумав, що на скарб натрапив! Ото, думаю, чи ще вдасться знайти леськовичівський, а тут — уже! Знаєш, яка ще думка першою прийшла? Що його подарую тобі, і ти зробиш з ним, що схочеш, і купиш собі за нього вимріяного комп’ютера! Тоді зрозумів, що не скарб, але якщо сховане, то має бути щось цікавеньке! Все одно, гадаю собі, це все буде присвячено моїй Софійці! От і покликав тебе, щоб тільки разом відкрити!
Софійка марно пошукала поглядом, де б це сісти. Коли трошки оговталась, запропонувала:
— Спокійно, Сашку, спокійно! Понесімо його до мене додому і розкоркуємо при батьках! Чогось мені так… Якось при них буде затишніше!