— Цілі сто? Ха-ха! — сумно реготнув Сергій. — А 70-100 тисяч не хочеш? Саме так ціниться у світі нині модний крадений «соцреалізм»! Ну, це одна з течій модернізму, мистецтво, яке впроваджувалося, чи пак нав’язувалося в Радянській імперії, тобто в Союзі. Але про течії не зараз. Зараз про те, що вибрали для підміни полотна Сергія Шишка, Тетяни Яблонської...
— Яблонської? Тієї, що малювала «Ранок»? — вразилась дівчинка.
— Саме так. Тільки тут, звісно, була інша картина. Здається, «Квітневий день». Отже, Яблонської, Шишка і ще Григор’єва. Юлій Мокренко попав у цю компанію майже ненароком: очевидно, завдяки подібності стилю. Адже «Русалки» Мокренкової не чіпали, взяли тільки «Удома» — певно, за реалізм, який ще тоді не встиг стати імпресіонізмом і який видався їм подібним до соціалістичного...
— Це наштовхує на думку, що цупив хтось не дуже обізнаний, — припустив тато.
— А може, для окозамилювання? — не бажала відмовлятись од власної теорії Софійка.
— І що ж далі? — запитали всі майже одночасно.
— Музейники довго панікували й радились. Колеги просять Елеонору не виказуватись перед начальством, дехто радить узагалі замовчати підміну. Підсохне,
мовляв, через десять років ніхто й не здогадається! Хтось навіть жартував: було по одній прекрасній картині, тепер по цілих дві — кому від цього гірше?
— О! Ще один доказ того, що замішані свої! — аж підскочила Софійка.
— Але сама Елеонора, за нею і решта зійшлись на тому, що мовчати не можна. Для початку викликали групу столичних експертів і вже на основі їхніх висновків порахують збитки й подадуть заяву до міліції... Очевидно, я теж проходитиму як свідок.
— Отакої! Через мене ви, дядечку, маєте клопіт?
— Нічого, я звик! — засміявся Пустельник. — Відновлення Леськівського замку теж не я сам собі придумав, але без нього тепер життя не уявляю! Задля доброго діла не шкода.
— Ні, ну, ми вам допоможемо! Скажіть тільки чим! — щиро запевнила дівчинка.
— Поки що абсолютним спокоєм. Гадаю, добре, що тебе, Софіє, до справи таки не приплели. Пропоную тримати язики за зубами. В інтересах слідства, так би мовити. До речі, Сніжана теж поки що нічого не знає, і раджу не забивати їй голови: молоко пропаде — годуй тоді малого сумішами.
Задзеленьчав телефон. Усі стрепенулись: невже хтось вирахував Сергія і почне погрожувати? Але то дзвонила тітонька: де чоловік забарився?
Пустельник поспішно попрощався і помчав до родини.
У Софійчиній квартирі ще довго зависала гнітюча тиша. Як діяти? Чого чекати? Чи справді варто хвилюватись? А як нема чого, то де взяти замовленого Пустельником спокою?
У тиші й непевності повкладалися спати.
9. ВИПАДОК У КЛЛСІ
...Тож коли наступного дня до їхнього кабінету, саме під час ботаніки, постукав міліціонер...
Утім, усе по порядку. Почнемо з того, що надворі весна. А весна впливає на вишнопільців не лише ароматами конвалій та жасминів... Ні, не так. Вона впливає саме ароматами конвалій-жасминів, але не лише на дорослих... Ба ні, ще не так: насамперед впливає не на дорослих... Словом, впливає вона і на семи-, точніше, вже майже восьмикласників.
Принаймні Ліду Василівну зараз вони слухають упінвуха, та й вона більше пасеться очима на всіяному кульбабаками шкільному дворищі, ніж на учнівських обличчях.
А ще на попередньому уроці англійської їхній «В» клас не дорахувався трьох учнів, серед них і Кулаківського.
Весняне зелене буйство має вплив і на Ірчин вигляд. Колись вона одягала зелені нігті, фарбувала зеленим волосся... Сьогодні ж Софійка вразилась її неймовірно зеленим... обличчям! Як на її, Софійчину, думку, винести таке лице на люди — щонайменше сміливо. Утім, кілька днів тому бачила її блідо напудреною і з чорними вустами.
— Ти що, чорнорота? — пирснула тоді Софійка. В Половинчику так називають сварливих жінок.
— Дуже ти тямиш, плебс, — закопилила чорні губи Ірка.
А зелена мармиза — один із варіантів вампірського, готського чи якогось там емівського стилю?
Отже, про міліціонера. Ну так, про нього ж!
Коли до класу постукали і ввійшов міліціонер, Софійка спершу подумала, що він прийшов по неї. Допитувати про загублені картини.
Але вслід за міліціонером просунулись у двері троє прогульників — на чолі з Вадимом Кулаківським, і вона полегшено зітхнула. На відміну від Ліди Василівни, звісно.
— Ось, помилуйтесь! Виставлені з інтернет-клубу за азартні компютерні ігри під час навчального процесу! — оголосив правоохоронець.
Запала глибока тиша. Софійка приходила до тями після оманливого переляку, решта школярів дивились на трохи похнюплених «героїв». Ліда Василівна обхопила голову руками й сиділа завмерши. Здається, вона перемикала себе з кульбабок за шибкою на менш сонячну картину по цей бік вікна.
Нарешті вдалося.
— Мої органи слуху не витримують такої ганьби! — підсилюючи голос, заволала-заголосила класна керівничка. — Мої органи зору не можуть бачити такого сорому! Мій волосяний покрив стає дибки від такого жаху!
Біологічка постійно самовдосконалювалась, і школярі вже звикли, що вона останнім часом намагалась балакати дуже по-науковому.
— Хлопці! — вела далі вчителька. — Невже вам байдуже, чи вдасться вам успішно закінчити школу, чи вдасться потім здобути професію, давати користь суспільству?
— Ясно, що нам і самим на руку нормально кінчити школу й отримати вишку! — праведно обурився Кулаківський.
— Вишку? — обізвався міліціонер. — Колись напроситесь! На жаргоні зеків то смертна кара, забув?
— А в нас так називають вищу освіту! — відрізав Кулаківський.
— Тоді що?! Скажіть, що спонукало вас вчинити так огидно? — відновила голосову партію Ліда Василівна.
— А ми й не чинили... — невпевнено виправдовувався Вад. — Шукали в інтернеті дещо до реферату...
— Ах, до рефера-а-ату!
— Реально, кажу вам!
— Не вішай мені макаронні вироби на вушні раковини! — аж кипіла від такої нахабної брехні керівничка. — Ой, тобто... Я хотіла сказати... Не бреши!
— Лід Василівно! — миролюбно попер на відвертість Вадим. — Ну збрехнули трохи, що є, то є! Ну сач-конули ми урок, із ким не буває? Але ж, Лід Василівно, ну нема вже сил! Мій глобус... Ой, мій цей, як його... Мій орган думки, — він поважно постукав себе по маківці, — вже й так нафарширований тою англійською по саме нікуди: спі 'кати я влітку на Багамах навчився! А тут ще й кінець року...
— До цього кінця року ви всі можете повилітати зі школи, як птеродактилі зі свого юрського періоду, і жодні коралові острови, ба навіть англійське спікання не допоможуть! — тепер учителька била вже не лише ботанічно-зоологічними, а й географічними термінами.
— Ну Лід Василівно, ну давайте по-хорошому замнемо цю тему! Ну розійдемось, так би мовити,.друзями: і ви з міліціонером, і ми з ним же!..
— Спершу ми вас піймали в клубі, тепер напишемо протокол, а потім можна й розійтися друзями! — вставив авторитетне слово міліціант.
— Хочете, поклянусь Вам, що більше такого збою не повториться?! — Кулаківський демонстративно звертався виключно до вчительки. — Клянусь... Клянусь вам органом... — він заметався поглядом по своєму тілі, шукаючи, якою частиною можна найпереконливіше пожертвувати.
— Годі, досить із мене ваших органів! — вереснула Ліда Василівна, почервонівши до кінчиків уже згаданих вушних раковин.
— Нє, я не те, що ви подумали! — гарячково обдивлявся себе Вадим, поки нарешті визначився. — О! Ногу! Ногу на відруб даю! Коли ще хоч раз таке западло зроблю!..
Мабуть, кривава обіцянка видалась Ліді Василівні переконливою, бо вона осіла, махнула рукою, а тоді чемно запросила міліціонера в коридор побалакати.
— Ет, треба було всунути ментам по тарасику! — раптово посмілішав Кулаківський. То й не тягали би ото нас, як останніх бидлюків!