Мабуть, кривава обіцянка видалась Ліді Василівні переконливою, бо вона осіла, махнула рукою, а тоді чемно запросила міліціонера в коридор побалакати.
— Ет, треба було всунути ментам по тарасику! — раптово посмілішав Кулаківський. То й не тягали би ото нас, як останніх бидлюків!
Ніхто нічого не відповів. Софійка марно пробувала уявити, як Вадим розлучається з тарасиком — купюрою, на якій намальовано Тараса Шевченка, — цілою сотнею гривень.
Повернувшись, Ліда Василівна спішила надолужити тему уроку. Видно, мирна угода з міліціонером далась їй нелегко, бо всередині вона ще клекотіла. Проте перед школярами її роздратованість видалась хіба в тому, що, колупнувши в горщику землю, наказала черговим негайно полити вазони.
Черговою була Софійка. Пройтися зараз видавалося щастям.
Але, щойно ступивши в туалетну кімнату, поставила кухоль на край умивальника. Хилитаючись, у туалеті стоїть Ірка. В колотнечі не зауважили її відсутності на ботаніці. Обличчя таке ж зелене.
— Ір, що сталось?
— Дуже видно, що я нарилячилась, правда? — хрипить.
— Що?
— Ну, набанячилась добряче! Хильнула тобто! Коли ти вже людської мови навчишся? — приступ блювоти потяг Завадчучку до унітазу.
Господи, що це коїться?!
— Тільки по одному пивку тяпнули з Аською, не більше! — втираючись рукавом, підвела на Софійку свій потойбічний погляд Ірка. — Видно, якийсь шмурдяк попався, бо так мене харить!… Ох! Так морозить, так уже ковбасить!..
Ірку скосив новий приступ.
— Відколи вже ми з дівками перед уроками заряджаємось… А такий облом уперше!.. — дивувалась, коли знов трохи попустило.
— Я покличу медсестру? — Софійка нарешті трохи оговтується.
— Не здумай! — вмить ожила Завадчучка.
Ой, справді! Ще у витверезник повезуть, тоді вже точно від міліції не відкрутитись!
— Теж мені рятівниця! Ти по воду прийшла? То набирай і шуруй до класу! О-о-ох! Зів’янь, короче!
— А ти?
— Мені вже майже окейно! Перекентуюсь до перерви, наведу марафет і буду як новенька! Бай-бай! А нє: ще метнись кабанчиком і принеси мені крейди!
— Кабанчиком? Крейди? — Софійка не могла второпати, чого від неї хочуть. Видно в Ірки з Вадимом усе дуже серйозно, якщо вона аж так наловчилась балакати по-кулаківськи!
— Типу будь другом, принеси, ради Бога, крейди!
Софійка, на правах чергової, пішла до кімнати прибиральниці, взяла кілька брусочків. Дала Ірці, постояла, аби переконатись, що вона їх не використає для якогось прощального напису на стінах. Ірка ж їх благополучно й захланно зжерла (видно, щоб поповнити баланс кальцію, чим поліпшити колір шкіри), і стала змивати розвезену по обличчю туш…
Софійка набрала води і змусила себе повернутись до класу.
І тіло, й думки наче задерев’яніли. Вона не чула, як лила воду в тарілочки під вазонками. Не чула жодних учительських пояснень, учнівських відповідей. Розуміла тільки одне: сталося щось жахливе.
10. Відкриття тривають
Після уроків Софійку в шкільному коридорі несподівано наздогнала Леся Радзивіл.
— Привіт. Маєш хвилинку?
— Для тебе хоч і дві.
— М-м-м… — Радзивілка на хвилю зам’ялась. — А гарно той Альбабарін провчив нашого Кулаківського, правда?
— Це ти про що? А-а-а, вчора на фізкультурі! Блискуче!
— Хоч сам по собі той Альбабарін ніякий, але тут я його підтримую, — Леся чомусь розхвилювалась.
— Чого ти вирішила, що ніякий? Що ми про нього знаємо? Якщо зумів людську гідність відстояти, це вже багато значить!
— Ти так вважаєш? — Радзивілка нервово поправила окуляри. — Я теж так думаю! Той Кулаківський! Знаєш, коли він лиш говорити починає, мимоволі згадую, що Хемінгуея, наприклад, мама в дитинстві за кожне брудне слово змушувала полоскати рота з милом! Тож Альбабаріна цілком підтримую. Ото хіба що ніс у нього задовгий…
— Ніс? Нормальний ніс!
— Ти так вважаєш? Ну, тоді прізвище в нього якесь не…
— Гірше за твоє? — усміхнулась Софійка. — Дуже навіть цікаве у нього прізвище! Трохи навіть як у якоїсь зірки…
— Так, є така зірка — Альдебаран!
— Взагалі-то я кінозірку мала на увазі… Альба… Джесіка Альба — точно! Або щось із казок «Тисячі й однієї ночі»!
— Чи з казок Вільгельма Гауфа, еге ж? — Леся аж запроменилася щастям.
Ніколи б не подумала, що за такими товстими скельцями окулярів може ховатися таке витончене почуття!
— Чи не з казки про карлика Носа ти й сердешному Альбабаріну його доточила? — засміялась Софійка. — А Казки Гауфа я, до речі, обожнюю!
— І я! Я власне… У справі до тебе, вже ж не через такі дрібниці. Ти цікавишся старовинними будівлями нашого міста?
— Звідки ти взяла? — Софійка насторожилась.
— Бо тоді на екскурсії ти милувалась картиною з будиночком… Чи я помилилась?
— Ти щось знаєш про той будиночок?!!
— Про той нічого. Але я подумала, що цей набір фотографій тебе може зацікавити…
Леся простягнула пожовклого й пожмаканого конверта, з якого витрусила не менш пожовклі світлини-листівки.
— Тут є і кращі за той будиночок з мальвами. Краєвиди Вишнополя кінця дев’ятнадцятого століття!
— Ой, як цікаво! — Софійка завмерла в щасливому передчутті. — А я й не знала, що в нас таке видавали! Принаймні не бачила!
— Бо таких листівок уже й немає ніде. Хіба в музеї, і то навряд. Колись їх видрукувала польська громада, у Вишнополі-бо мешкало повно поляків. Моя двоюрідна бабця разом із ними від революції втекла за кордон, прихопивши найцінніше. 1 ці фото на згадку. Недавно тітка їх нам прислала назад.
Аж тепер Софійка помітила, що написи на звороті листівок польською мовою. Проте вона вже мала досвід розбирання польських літер, тож легко прочитала перший-ліпший підпис: «Костел святої Анни». Мовби й не бачила у Вишнополі такого химерного шпилястого будинку!
— Це де?
— Склади хлібзаводу. Шпилі познімали, звісно. Може, бачила за високим заводським парканом оцю-ось частину?
— Цю бачила… Тільки цеглою обкладена, перекрита новим плоским дахом…
— Вулиця та звалась Костельною. Нині — Жовтневої революції. Тієї революції, котра потім усі костели-церкви й понищила… Коло костьолу ще цвинтар був. Із родовим склепом Радзівілів.
— Там, де тепер…
— Парк розваг і атракціонів.
Розваги? На цвинтарі? Щось страшне й несусвітне розказує вона, ця Леся!
Ой, а це той собор, який бачила, мандруючи у минуле, коли Кулаківського від прокляття звільняла! Тепер на його місці пам’ятник із ялинками…
А ось міська ратуша! Краєвиди старого парку! Центральна вулиця: готелі «Париж», «Брістоль», «Лондон»…
— Тоді навіть найменші містечка любили помпезні назви! — засміялась Леся.
— Як тепер інтернет-клуб «Лас-Вегас», кафе-забігайлівка «Монако» або магазинчик секон-хенду «Каталонія».
— А ще косметична ятка «Amore», бутик «Prestige», — додала Радзивілка. — Егеж-егеж, щось таке!
Фонтанчик у центрі, безліч красивих будинків…
— Я тобі скажу, наш Вишнопіль був собі нічогеньке містечко! — Софійка захоплено.
— Особливо тоді, коли в Україні панувало магдебурзьке право!
— А, це те, за якого… — лелечко, то не знаєш, як уторопати мову Ірок-Кулаківських, то губишся від мови цих інтелектуалок! — За якого містові зменшувались податки, дозволялось господарювати на власній землі, розвивати ремісництво й торгівлю?
— Егеж-егеж! — підтвердила Радзивілка, і Софії трохи відлягло від серця.
Відкладала світлину за світлиною. Тут ось — просто ряд будинків, нічим не примітних. Чи не просто? Софійка повернулась до щойно відкладеної листівки.
Отой, у глибині… Не дуже розбірливо, але ж… Ґаночок, хвіртка! Просто мальв нема, але ж фото зроблене взимку!