«Вулиця Поштова» — свідчив підпис.
— Це там, де зараз пошта?
— Навряд. По-перше, пошта колись була в іншому місці, а по-друге, на фото — мало не околиця.
— Можна, візьму її на кілька днів?
— Звичайно! Можеш узяти всі.
— Дякую, мені головне цю!
— Будь ласка!
Леся вже збиралась іти, як Софійка вхопила її за руку:
— Стривай, то, виходить, пани Радзивіли, про яких згадувала екскурсоводка в музеї, — твої предки? Мабуть же, теж нащадки отого литовсько-польсько-білоруського роду, про який розказували на уроці історії?
— Ну, якась дуже далека лінія, — скромно опустила очі Леся. — Ті виїхали в Полыцу, тих репресували…
— Репресували, як і Юлія Мокренка! — знову не втрималась від спокуси показати свої знання Софійка.
— Мабуть. На фамільному склепі — гойдалки-атракціони… Мама ж моя взагалі українка. Тільки прізвище польське зосталось.
— Та вже за саме прізвище на тобі треба почепити меморіальну табличку «Об’єкт охороняється законом»!
— Смішна ти! — приязно блиснула окулярами Леся. — Ну, я побігла. В бібліотеку!
— Щасливо!
Леся пішла, а Софійка ще довго стояла під шкільним вікном і вдивлялась: чи то в листівку, чи то у травневий день, чи у власні думки. Здається, щойно вона ненароком відкрила для себе не лише чужу любовну таємницю й назву Мокренкової вулички. Відкрила для себе цю мовчазну, досі наче й не примітну однокласницю — Лесю Радзивіл!
11. Ірчине зізнання
По дорозі додому Софійку перепинила ще одна однокласниця.
— Соф’, косуй сюди! — гукнула її через паркан зі скверу Ірка Завадчук. — Є розмова!
Мусила звернути до дірки в огорожі й покосувати стежкою в бур’янах до Ірки. Та, вже не зелена, а просто бліда, сиділа під колись знаменитою акацією.
— Падай! — інкрустованим камінчиками нігтем вказівного пальця тицьнула на лавку біля себе.
— Що за розмова? — неохоче сіла й одразу взялась до діла.
— Що з тебе хотіла та ботанка? — здається, в Ірчиному голосі вчуваються нотки ревності.
— Ти про Лесю? — ботанами в школі називали відмінників, а не біологічку Ліду Василівну. — То наша особиста справа. До речі, Леся — класна дівчина.
— Нє, та я ж нічого! — знизала плечима Завадчучка. — Дружи собі, як вона вже тобі така хороша! Значить, я чого тебе покликала… Подякувати.
— За що-о-о?
— За те, що не нашохала! Ні тоді, під галереєю… Ні на фізрі… Ні сьогодні.
Софійка ще тільки намагалась усвідомити власні заслуги, як Ірка вже вела своєї:
— Знаєш, це в мене зовсім не від гарного життя.
Рік тому щось подібне вже чула. Саме так виправдовувався за своє куріння Вадим Кулаківський. Що, і тепер підуть страшилки про родове прокляття?
— Я ж це все ради нього, проклятого.
Таки прокляття? Невже Софійка нехотячи вгадала? Чи Вадим розплескав таємницю свого роду ще комусь, крім Софії?
— Ради Вадима? Ти все знаєш?
— Що знаю? Що він дурень, що гад? — аж відхлипнула Ірка. — Знаю, чого ж не знати! Але люблю його, паскуду! Хто-хто, а ти мене маєш зрозуміти.
Софійчині щоки запалали. На жаль, крім схильності до передчасних зморщок, її обличчя має ще й цю зрадливу хибу: червоніти, де треба, й де не треба! Та, на щастя, Ірка вела своє:
— Ти ж в курсі: його нічим не проймеш! Він тобі не слухняний Дімасик, що виконує всі забаганки!..
Прямо там! Думає: списала в Дмитра математику, то він уже й під її підбором-шпилькою! Вдих — ви-и-идих! Вдих…
— …Чи вся та шушваль, яка до мене клеїться… Вадима тільки та Росавка Підліснячка зуміла обкрутити! Я оце й пити ради нього привчилась, і курити…
Якусь мить Софійка сиділа, забувши про видих.
— Ти ще й куриш?! — видихнула нарешті.
— А ти що, не в темі? Утім, я завжди знала, що тобі туго доходить. Тоді ж, у роздягалці, ми з Аською та Лізкою книжки, гадаєш, читали?
— Але ж… А запах?
— Запах, запах! Заїв зернятами чи крейдою, зажував жувачкою — та й по ньому!
То он для чого Софійка сьогодні металась кабанчиком по крейду!
— А по кімнаті бризнув дезиком — ніхто й не втямить!
Он чому тоді в роздягалці тхнуло парфумами!
— Але ж… це неправильно! Це… Це шкідливо для здоров’я!
— Ша, ша! Мінздрав мене й так на кожній пачці попереджає! Моя сусідка вже вісімдесят років димить, як паровоз, і нічого — живіша за нас із тобою!
— Ну, не знаю… Але це бридко, врешті-решт!
— Бридко? Та це круто! Красиво сідаєш, отак, ногу на ногу. Береш тоненьку дамську сигаретку двома пальчиками в манікюрчикові, — Завадчучка порилась у сумочці й дістала цигарку. — Плавним відточеним рухом підносиш до рожевих блискучих губок…
— Годі! Фу, фу, фу! — Софійці замість захвату чомусь підступила до горла нудота. — Сховай, це все — не при мені! Та й… Ти сама дуже любиш, коли довкола — дим, хоч сокиру вішай?
— Згодна: шнек нікого не вставляє, — Ірка слухняно сховала сигаретку. — Тобто сморід нікому не до душі. Курити на свіжому повітрі набагато кайфовіше!
— А кайфово, коли йдеш вулицею, а тобі якась мадам у очі дим пускає? Або ще краще — з її цигарки на твою одежу іскри летять?..
— Ех, знов плужиш! Гальмуєш типу! Значить, то якась мутантна тобі попалась! Бо якщо на те пішло, то, за законами етикету, справжні леді ніколи не курять ні на ходу, ні стоячи!
Ірчине глибоке знання етикету зовсім роззброїло Софійку. Вона замовкла.
— Ну так я ж про Вада. Знаєш, відколи стала пити-курити, почав і на пивко запрошувати, й на перекури. Заповажав мене, короче.
— А якщо раптом це, як його… зіп’єшся?
— Я-а-а? Та ніколи! Схотіла — почала, схотіла — кинула, я свою норму знаю!
Помовчали.
— Ну, то я вже піду? — хоч тіло було як чавунне, та Софійка воліла зникнути, струсити це все із себе, як жахливий сон.
— Хіба я тримаю? Ага, ще хотіла спитати… Як ми з Вадом тебе стріли отоді на вулиці, ти з якимось чахликом гуляла: що, серйозно пацан твій?
— Сашко Фадійчук — мій найкращий друг!
— Ах, це тепер так називається! Хочеш поради? Не пара ви з ним. Подивись на себе: ти прикольна, не шоха, не тупа, вчишся без фанатизму. Кльова, можна сказати.
Ого! Ірка робить їй компліменти? З якого дива? Не інакше, як зараз ляпне якусь гидоту!
— А той типаж — ні шарму, ні стилю! — виправдала сподівання Завадчучка. — Та й з баблом у нього, мені здається, не густо! Такий, пардон, і в кафе за тебе не зможе розплатитись!
— Ага, сплю і бачу, як за тебе розплачується скупердяй Кулаківський! — пирхнула Софійка.
— Він не жмот. Він ощадливий, і це не найгірша риса! Зате з ним на люди вийти не стидно! І тачка у нього — супер! Ти щоб бачила віллу Кулаківських — там ого-го! А твій, певно, живе у якомусь бомжатнику! А колеса в нього — від занюханого велосипеда!
Тут уже Софійка не мала що заперечити.
— Що з таким матимеш? Мені як одна знайома казала: за порядним чоловіком у тебе має бути не одна спідниця, — Ірка зневажливо кивнула в бік Софійчиної приношеної шкільної форми. — В тебе має бути сорок спідниць! Як мовиться в рекламі, ти того варта!
Чи не та сама знайома й етикету жіночого куріння Ірку вчила?
— Ще на зріст — мікроб натуральний! — вела далі Завадчучка. — І чеба!
— Чеба?
— Ну, Чебурашка! Вуха стирчать, яку Чебурашки!
— Не стирчать! Ти його впівока побачила і вже…
— Стирчать. Придивись. І вчиться, мабуть, погано.
— Ой, хто б казав! — спалахнула Софійка.
— Ну, на відмінника точно не схожий! Він хоч до школи ходить?
— Принаймні на чужих шпорах не виїжджає, контрольні робить сам! — вдих-видих уже не поможе, роздраконеної Софійки тепер не спинити!