— Отепер — снідати!
Коли увійшли у двір, бабуся хотіла на них нагримати, та як побачила кухлик, аж руки до грудей притисла.
— Леле! Невже наш кухлик? Де взяли?
У відповідь дідусь подав його бабусі. І як тільки він доніс кухлик, вщерть наповнений водою? Бабуся ковтнула раз, вдруге…
— Криницю одкопали? — заблищали на її очах сльози. — Які ж ви молодці!
— Онуку дякуй — його ініціатива. А де наш сніданок? Думаю, ми його заслужили!
…Швидко спливають дні влітку. Джерельце, немовби дякуючи, що звільнили його від земляних пут, струмувало все дужче й дужче, і хоч літо видалося спекотним, трава на леваді зелено буяла, аж поки дідусь скосив ЇЇ на сіно. А тоді знову відросла, не те що на сусідній леваді.
Часто бігав Ігорьок до купальні друзів.
— Розкопали свої джерельця? — питав у них.
— Аякже! Тільки чому у річці води не більше? — чудувалися ті.
Одного разу застали вони біля річки Івана Михайловича з Петьком Трохимчуком. Ті щось виміряли й записували. Діти до них:
— Чому в Конотопі води не більшає?
— Як не більшає? —здивувався Іван Михайлович. — Ану, Петю, діставай свій кондуїт [1 Кондуїт — штрафний журнал, до якого в старих школах заносили провини учнів; тут: зошит із записами].
Петько повагом розкрив планшетку, вийняв звідти товстого зошита з прив’язаним до нього олівцем.
— Минулого літа, а воно, пам’ятаєте, було дощове, рівень води в цьому місці досягав одного метра десяти сантиметрів. Сьогодні ж, незважаючи на спеку, тут глибина один метр п’ятнадцять сантиметрів. А ви кажете, води не більшає!
— Теж мені радість! — крикнув хтось із дівчаток. — Що ті п’ять сантиметрів!
— Не кажи! — промовив Іван Михайлович. — Осушити річку легко, а ось «вилікувати» її важко: десятки років треба на це. Так що, друзі, набирайтесь терпіння! А тепер ходімо до школи, там ми з Петьком нову карту джерелець склали, будемо червоні кружальця на сині переробляти. Певне, є серед вас такі, що вже впорядкували джерельця?
Діти юрмою гайнули до школи.
– КІНЕЦЬ –