Того ранку майстер раптом випустив із рук чашку з чаєм та підійшов до дзеркала. Невже й він зауважив у себе під правою ніздрею плямку? Чиясь невидима рука стисла парубкові серце. У нього ледь не виривалося з грудей: хоч той і майстер, але це неймовірно, щоб помітив родимку. Тільки він бачив їх і ще не чув, щоб його майстер міг розгледіти таку річ; про це ніхто ніколи не говорив. Власне, здається, майстер дивився не на свій ніс, а на очі та брови. Потім обернувся й сказав: «Нині ми не працюємо, та й тобі не треба лізти на канат. Що ти робитимеш біля такого старого шкарбуна, як я? Хай що, а пора нам збиратися на той світ». Або він побачив родимку — та це неможливо — або ж ці слова просто були збігом. Парубку до горла підкотився клубок. Він тільки й спромігся вичавити з себе: «Не кажи так, ти не навчив мене відповідати на такі слова. Я не знаю, що й думати». «Біжи-но погуляй», — відрубав майстер та засміявся.
В’язниця… Існувала. Це витікало й з майстрових слів, і з його власних.
Із в’язниці втікали. Якщо втечеш
Та хіба він не мріяв стати великим акробатом? Невже не пропрацював стільки років, аби дорости до майстра? Люби до нестями своє ремесло, своє мистецтво, акробатику
Аж дотепер він не замислювався навіть над тим, що таке кохати до нестями. Людина кохає повітря? Вона дихає ним, живе. Та й годі. Це теж були просто слова, форма; він слухав їх для того, щоб якогось дня не роздумуючи ними скористатися.
Парубок любив своє ремесло ще дужче за нестямного. Без нього нічого не уявляв. Але він любив і майстра. Ніколи з ним не розлучався.
А втім, кому він завдячував цією пристрастю, цими почуттями, хіба не майстрові? Чи то пристрастю, чи то коханням. Він мав повертатися у в’язницю.
Увечері парубок глянув на майстра, плямка під носом начебто збільшилася. Його серце переповнювала зажура. Ті самі важкі думки, яких позбувся на березі річечки, знову обсіли голову. Третього дня в акробата зникли всякі сумніви. Майстер мав померти. Родимка росла, мов на дріжджах.
Глузд завертав за розум. Він не знав, що вдіяти, окрім як спостерігати за родимкою, котра постійно збільшувалася. Ось уже кілька днів, як вони повернулися до того вкрай небезпечного номера з удаваною боротьбою, який не виконували бозна-скільки часу. Під час тієї боротьби на канаті, поки серце хололо від страху, щоб майстер не загинув від його руки, розум затьмарювала думка, що через цю розгубленість таки скоїться лихо. Парубок знав, що така загибель буде не схожа на решту; знав, що несподівано опиниться в жахливій самоті, і чим довше обмірковував це, тим дужче йому хотілося розбитися головою об стіну. Так буде найкраще — подумай
можеш подумати
подумати наважилося б чимало людей, бодай і не мали виразних здогадів…
Або він їхав з глузду, спостерігаючи, як росте родимка, або ж його пригнічувала потреба позбутися й найменших почуттів до єдиної людини, якій міг вилити душу.
Того вечора, коли родимка розрослася до розміру оливки, він, зіщулившись на середині канату, чекав майстра. Той наблизився. Вони вчепилися один в одного. Нині надійшла майстрова черга вдавано послизнутися з канату. Парубок напружився, мов лук. Аби кинутися вслід за майстром та спіймати його. Він не сказав би йому після вистави, що той загаявся зі своїм удаваним падінням, бо не хотів ще раз розлютити старого, який вибухав із найменшого приводу; навіть не дав би йому здогадатися, що зауважив те спізнення; у його душі здіймалася справжня буря: «Хай тільки завтра настане ранок, я щось вигадаю, занедужаю, попрошу майстра не вилазити на канат, переконаю, що й сам якнайкраще порозважаю глядачів, а йому ліпше в цю спеку посидіти в затінку»; та акробат відчував, що майстра не вмовити, і тільки дратувався; однак він не дозволив би йому здогадатися; не мав права дозволити, отож тепер тримався на канаті легко, оскільки мав пристосуватися до кожного поруху майстра; навіть якщо ніхто нічого не зауважить, він насамперед мав продемонструвати самому собі, відтак — учителеві, що вже доріс до навдивовижу майстерного акробата. Якщо його вчитель був справді майстром, його майстром, то мусив, попри все, збагнути це, був зобов’язаний збагнути, зобов’язаний поцілувати його після виступу в чоло та сказати: «Тепер ти майстер». Він мав показати себе цього вечора. Мабуть, учитель випробовував його, гадаючи, що калфа без страху в душі залишиться необізнаним, як і він сам — без цього випробування.
Випробовував, щоб пишатися цією посвятою в майстри після того, як утратив стількох учнів, щоб гордитися, бачачи, як останній із них дожив до цього дня, не зазнавши поразки.