Позаду, далеко позаду в чагарях маленька ящірка злякалася тиші й, ледь чутно зашарудівши, кудись шмигнула, зникла.
Жінки розмістилися неподалік у перголі. Балакали, лежали, дрімали, підводилися та знову балакали. На протилежному краї альтанки, навскоси від них, сиділи два хлопці. Їхня південна шкіра давно вкрилася тривкою засмагою. Вони забігали в море, аби трохи освіжитися, і тут же поверталися в перголу. Хлопці вчилися; мабуть, готувалися до іспитів. Уряди-годи вони підвищували голос, і над піском, у повітрі, яке аж тремтіло, — це було видно навіть внизу альтанки — наліво й направо розліталися наукові терміни, вагомі книжні вислови.
із чагарників укінці пляжу вишмигнула ящірка, видряпалася на чималий камінь. Здіймала й опускала живота, поглинала сонячне жарке тепло.
Парубки купалися. Плавали, щомиті, наче вперше, дивуючись морю, хоча вже знали всі його зелені відтінки: то темні, мов у пуголовків, то мінливі, ніби пір’я павича, то наче в медузи чи хрумкої сливи. Вони залізли у воду не лише щоб освіжитися, та й насправді не для того, щоб поплавати. Молодики хотіли побути в морі, спізнати щастя досконалості від напівсвободи тіла, рук та ніг у воді, поринути в її еластичність, відчути, як морська сіль розчиняється в крові… Це питання солоної води схвилювало їх обох. У пам'яті ліниво ворушилися гарно впорядковані приклади схожості крові з морською водою, прочитані кілька років тому під заголовком штибу: «Хочете вірте, хочете — ні». Та вони зупинялися не на складних термінах, питаннях солі, води чи середовища, а щойно доходили до порівнянь кольору, рідкого стану й температури — ці тотожності викликали сміх… Гаразд, ми зменшили температуру, — глузували вони, — гаразд, підвищимо розрідження крові, хай вона більше не згортається й не обсипається, мов порох, не зішкрябується, коли запечеться. Певна річ, ми не знайдемо способу змінити колір… Реготали вони із цієї схожості. Е ні, е ні, — кепкували парубки, — якщо добре поміркувати, то зміниться й колір… Вони сміялися, говорили, що до таких дослідів треба не докладати розуму, а навпаки — краще без нього обійтись. Що ж до дійсності, котра, утім, вимагала докладати розуму й для того, аби без нього обійтись, то серед цієї непорушної гладіні, в якій вони плавали, їм у чоло та ніс упиралася поверхня, значно твердіша за воду. Та й колір змінить…
У кінці пляжу якась жаба, сидячи в намулі, на дні пересохлого потічка, злякано квакнула, немов у передчутті небезпеки. Кинулася на купу ріні, що нагромадилася між морем та потічком. Передумала — застрибала вгору по руслу. Туди, де ще могла знайти залишки зеленої-зеленої води…
Парубки спостерігали за людьми на березі. Дув бриз, такий легкий, що не вивітрив би з моря солі, хіба що набивав відпочивальникам у перголі пісок та пилюку у вуха, ніздрі та рот, до пупа… Діти топталися то в солі, то в піску. Сіль тепер повністю покривала лиш їх, тих, що в морі… У них була вода, у них був тихий бриз, який уряди-годи лоскотав воду, морщив її. Тільки сонце наразі залишилося в тих, хто на суходолі. Парубки сміялися — хай як, а ми не без вогню у серці. Тепер вони міркували, що цим можна скористатися як перевагою над однаковим складом крові та морської води. Температура їхнього тіла досі не мала б знизитися. А втім залишався колір у відкритому морі… Звести червоний колір вогню до зеленого — оливки, листка, водорості, перцю… Наприклад, пекучий перець був зелений. «Ну от! — міркували вони. — Мабуть, ми вийшли на правильну стежку!» Звести. Потрібно було звести до зеленого. Перевірити на досліді.