Того вечора провалився в крісло й, приспавши на колінах кота, вийняв із кишені лист бібліотекаря. Почав читати.
Пізно!
Чим дужче він зачитувався, тим сильніше по його єству розливалася тривога, схожа на ту, що й від попереднього листа (хоча й сам не знав, чи саме листи навівали ту тривогу), але, здавалося, тепер із нею можна визначитися. Марно було шкодувати, що він не дочитав попереднього листа, а тим паче, шукати його, щоб прочитати зараз (либонь, уже давно порвав та викинув). Звідки цей бібліотекар взявся на його голову?
Цього разу директор починав так: «Я й чекаю, і не чекаю відповіді на мій лист. Ви, мабуть, розсердилися». Слова, які мали розгнівати його, мабуть, залишилися непрочитаними. Що він міг там написати? «Цього разу запитаю відверто: ви також із квіткарів, що підпільно вирощують тюльпани? Можете зізнатися мені в цьому без жодних пересторог. Мене призначили в це маленьке глухе містечко, оскільки я один із них; чи, зважаючи на колишні пересуди, краще сказати „заслали“… Ось бачите: я вам спокійно в цьому зізнаюся. Ми можемо порозумітися. Відтоді, як я почав копатися в книгах, аби роздобути інформацію про альсаламандру, мене не покидала одна думка: стати в пригоді за межами цього крихітного містечка. Я нічого не відчув, ні про що не здогадувався. Та оскільки мав надіслати Вам інформацію з манускрипту одинадцятого сторіччя, ознайомивши з альсаламандрою як рослиною, що дуже схожа на тюльпан, у голові зародилися певні припущення. На моє запитання в першому листі Ви ухилилися від прямої відповіді, на другий — не відписали, таким чином підвівши мене до закономірного висновку: почути про існування інших квіткарів, які вирощують тюльпани, знову зустрітися з іншою реальною особистістю, котра охоплена цією пристрастю… Будь ласка, тільки не покидайте мене одного…» Ситуація загострювалася.
Учений підвівся, умостив кота біля себе на стіл, дістав папір і почав писати.
Він зважував кожне слово; міркуючи, гладив кота по м’якенькому гарячому животу, почісував йому шию та підборіддя; тішачись його муркотінням, яке то жвавішало, то стихало, забував про втому. (Йому кортіло запитати директора бібліотеки, чи є в того кіт, але в цьому відмовив собі.) Дописавши листа, учений законвертував його; переніс кота на край ліжка, роздягнувся, помився та заліз під ковдру спати.
Тепер він радів, що не відіслав написаного листа. Маленьке містечко виявилося аж ніяк не маленьким. Перед ним стояли дві давні будівлі. Безсумнівно, щойно відреставровані. Ніяких обдертих старих будинків не було й близько. Вулиці — вимощені камінними плитками. Все довкола блищало. Певно, уночі лив дощ. Учений запитав, де бібліотека. Знайти було легко — через дві вулиці звідси. А щодо неї він не помилився. Перед ним виріс старий мур і нові — ще й тільки-но пофарбовані — ґрати! Він поцікавився біля входу, де кабінет директора. Йому кивнули на двері в правому кутку внутрішнього дворика. Учений зайшов, відрекомендувався; тепер з інтересом спостерігав, як здивований вираз на вродливому обличчі директора невпинно змінювався на розгублений — той не знав, що вдіяти.
Учений ще вранці вирушив у дорогу, налаштований ночувати вдома. Зустрітися з бібліотекарем, переглянути краєм ока книгу— та й годі, і хай не тягнуть його на галасливі бенкети — пити в ресторанах! Вони побалакають кілька годин, а як — дасть Бог — завітає сюди ще раз, тоді вже… На цих словах очі бібліотекаря заіскрилися сміхом. Отже, та пропозиція «повечеряти нині разом, те-се, у великому ресторані» була нічим іншим, як витонченою манерою, котру потрібно продемонструвати — або ж гадають, що потрібно — перед столичним гостем.
Директор іще раз від початку до кінця зачитав йому розділ про альсаламандру з книги описів незвичайних рослин. Легенда про тюльпанове поле містилася в кінці фоліанта, у розділі «Повір’я та перекази про рослини». Затим бібліотекар показав ще кілька манускриптів. В одному з них ішлося про «піщаного тюльпана, що його також називають альсаламандрою». В іншому писалося, що «з альсаламандри, як і з тюльпана, виготовляють помічні ліки від свербежів». У третьому зазначалося, що альсаламандра — не рослина, а в алхімії — назва червоних випарів, котрі утворюються під час дистиляції есенції селітри, і ті, хто — спираючись на різні казки — вважають її рослиною, упадають у сміховинну оману.