Выбрать главу
[30, вівторок]

Сьогодні вранці я довго придивлявся до вміщеного на першій сторінці газети кольорового знімка театру «Феніче» у Венеції, що згорів уночі. Уперше відкриваю для себе його казковий інтер'єр. Якоїсь миті щось — не знаю що — підштовхнуло мене взяти сірники й підпалити цю сторінку газети. Можливо, це було бажання глибше розчулитися, бачачи, як ложі й золочені декорації перетворюються на попіл. Згодом вітер змів жменьку золи з центру столу, який ми тримаємо на терасі.

[31, середа]

Випав сніг. Долина перетворилася на суцільне мереживо, і пташки маленькими темними цятками стрибають з гілки на гілку, намагаючись утамувати голод хурмою й мушмулою, що я лишив на деревах. Нам постійно надходять звістки з Москви. У багатьох районах міста батареї ледь теплі, і старенькі сидять по своїх домівках із хустками на головах, закутані у пледи. Ельвіра, Лорина мама, теж у такому становищі. На жаль, їй уже вісімдесят, і вона мешкає сама. Хто відвідував жінку цими днями в її квартирі, бачив сердешну в кріслі посеред їдальні — закутаною з головою в гаптовану шаль, у важкому чорному пальті, з гарячою грілкою в ногах. Вона годинами сиділа, втупивши очі в підлогу. Наш друг режисер, що заходив до Ельвіри, порадив їй витягти з шафи всі свої найкрасивіші сукні й розкласти їх у кімнаті на меблях. Тоді пам’ять віднесе її в давно минулі роки. Матінка послухала його поради й нині почувається затишніше в оточенні старих шат, які вона завжди дбайливо зберігала. Сукня у квіти, яку пошила для неї славетна кравчиня Єфімова, нагадує їй розкішний відпочинок у Сочі, на Чорному морі. Вона вбрала сукню того дня, коли прибув Сталін у супроводі генералів. Ельвіра легко обминула охорону вождя, яка оточила весь пляж, і попрямувала просто до бельведера, що підносився над пляжем відшліфованих морем округлих камінців. Сталін підвівся, помітивши, що до нього наближається вродлива молода жінка, і вона з подивом відзначила його низенький зріст і пооране віспою обличчя. Він так міцно стискає їй руку, що Ельвіра скрикує від болю, завданого каблучкою з діамантами. Генерали підхоплюються, і вона показує їм свою каблучку, стягнувши її з пальця. Диктатор цілує їй постраждалу руку й жестом пропонує сісти у вільне крісло. Тим часом приносять морозиво, і один генерал пропонує свою порцію вродливій жінці. Тепер, сидячи в центрі холодної кімнати, закутана в пальто й шаль, змерзла, Ельвіра дивиться на зелену сукню з застібками у формі позолочених кинджалів, пошиту іншою модною кравчинею, Даниліною. Ельвіра бачить себе вбраною в цю сукню в «Мерседесі» Геббельса, вивезеному з Німеччини як трофей маршалом Осліковським. Вона на задньому сидінні разом із малою донечкою Лорою. Вони мчать вулицями Москви, ласуючи горошинами «Клюквы в сахаре» — обкачане в цукровій пудрі драже з гіркувато-кислою сибірською журавлиною. Того ранку вона вперше взула м’які шкіряні черевички з бантиками, виготовлені глухим євреєм-шевцем Гольдіним. А зараз у неї на ногах безформні смушкові пантофлі. Вона квапливо переводить погляд на інші давні вбрання, аби знову поринути в минуле. Жакет і спідниця зі світлого льону, отримані в подарунок від дочки, що вийшла заміж в Італію. Костюм із крамниці «Великі розміри» для вже розповнілої сімдесятидвохлітньої Ельвіри. Вона вбирала його в мандрівку теплоходом «Тарас Шевченко», що відпливав із Одеси до Італії. Стояла спека, Ельвіра постійно витирала спітніле обличчя мереживною хусточкою, якої не випускала зі своїх білих пальців, прикрашених, як завжди, каблучками, тепер уже не надто коштовними. Коли пароплав проминав Дарданелли, і вдалині, у золотавому призахідному повітрі показалися білими голубками бані константинопольських мечетей, до неї підійшла висока й худа елегантна старенька дама з густо напудреним обличчям, схвильована й розчулена несподіваною зустріччю — так, наче вона побачила повсталою з могили кохану сестру або іншу родичку. Дама влаштувалася поруч, пестила Ельвірі руки й поривалася підносити їх до своїх запалих щік, усе торочачи про минуле, про надзвичайну вроду Ельвіри, слава про яку розходилася всією Росією, а також південними республіками. Дама нагадала їй зими на кавказьких курортах, коли Ельвіра йшла вуличками Бакуріані вздовж дерев’яних будиночків, кидала мандаринові шкуринки просто на стежку, залишаючи по собі помаранчеві сліди на білому снігу. А її шанувальники, ідучи на певній відстані за вродливицею, підбирали ті шкуринки, аби зберегти щось на згадку. Дама нагадала їй також про вікопомні автопрогулянки по вулиці Горького в Москві колишньою машиною Геббельса. Зокрема, стара дама згадувала пляж у Сочі та «Храм Повітря» на горі в Кисловодську, де Ельвіра пила нарзан із диригентом оркестру. А ще форель, що готували для Ельвіри кухарі ресторанчика в саду «Ермітаж» у Москві. І як на Красній площі в День Перемоги всі намагалися поцілувати саме її. І ось, нарешті, по стількох роках, вони знову зустрілися. Раптом густо напудрена дама бризнула на Ельвіру всім накопиченим в очах хвилюванням і любов’ю: