Яке ж сумне наше життя! І де береться в ньому стільки горя! Їжа — немов отруєна, вино — гірке. І кавалерам, і йому самому горло здавлювало хвилювання. Сльози затуманювали очі. Прощальну промову перебивало хлипання. Яке ж сумне життя! Віднині кожен день його життя буде сповнений безконечною тугою. Ніколи вуста його не засміються, пісні помруть у пам’яті, як квіти помирають на осінній землі. Він зблякне, згорбиться, зів’яне, мов скошена морозом троянда, мов спрагла лілея. Ніколи кавалери не побачать уже сердешного Юліуса. Важкі передчуття напливають йому на душу, мов тіні від буремних хмар на зоране поле. Він їде додому вмирати.
Він стояв перед ними, сповнений квітучого здоров’я і сили. Таким вони більше ніколи його не побачать. Ніколи жартома не питатимуть, коли він востаннє бачив свої великі пальці на ногах, не попросять, щоб він позичив їм свої щоки грати в скраклі. В печінці і в легенях у нього вже загніздилася хвороба. Він давно її відчуває, дні його пораховані.
О, нехай кавалери Екебю надовго заховають пам’ять про небіжчика! Хай не забувають про нього!
Його кликав обов’язок. Удома на нього чекала мати. Сімнадцять років дожидалася, коли він вернеться з Екебю. Тепер написала листа, і він мусив послухатись. Він знав, що це буде його смерть, але як добрий син мусив послухатись.
О чудові бенкети! О прекрасні прибережні луги й гордовиті водоспади! О веселі пригоди, біла гладенька підлога танцювальної зали, улюблене кавалерське крило! О скрипки й валторни, о щасливе, радісне життя! Розлучитися з цим усім означає померти.
Патрон Юліус пішов до кухні попрощатися з челяддю. Схвильований і розчулений, він переобнімав і перецілував геть усіх, почавши від ключниці й скінчивши бабусею, що жила там з ласки господарів. Дівчата плакали й побивалися над його гіркою долею. Щоб оце такий ласкавий та веселий пан мав померти! Невже вони ніколи більше не побачать його?
Патрон Юліус звелів витягти з возовні свою чортопхайку і вивести зі стайні свого коня.
Голос йому переривався, коли він давав той наказ. Отже, його повозові не судилося спокійно струхлявіти в Екебю, а старій Кайсі доведеться розлучитися з знайомим жолобом! Він не хотів казати про свою матір нічого поганого, але ж треба було їй подумати про чортопхайку й Кайсу, якщо вже ие про свого сина. Як вони витримають таку довгу дорогу?
Найважче все-таки прощатися з кавалерами.
Маленький, круглий патрон Юліус, створений швидше на те, щоб котитися по землі, аніж ходити, сповнений трагізму до самих кінчиків своїх пальців. Він згадав великого грека[17], що спокійно випив чашу отрути в колі зажурених учнів. Згадав також старого короля Єсту, що пророкував, нібито шведський люд захоче колись викопати його з могили.
Наостанці він заспівав кавалерам найкращої своєї пісні, а сам думав про лебедя, що вмираючи співає. Він хотів, щоб про нього лишилася пам’ять, як про велику душу, що не принизиться до жалів і нарікань, а відходить на хвилях чарівних звуків.
Нарешті випито останній келих, проспівано останню пісню, всіх пообнімано. Патрон Юліус убрався в пальто і взяв батога. У всіх були заплакані очі, а його власні так заслав смуток, що він нічого не бачив.
Кавалери підняли патрона Юліуса, гримнуло гучне «Слава», його посадовили кудись, — він не бачив, куди саме. Ляснув батіг, і повіз покотився. Патрон Юліус поїхав, а як сльози йому трохи висохли і він зміг глянути на світ божий, то виявилося, що він уже на гостинці.
Звісно, кавалери плакали, охоплені глибоким смутком, одначе горе не задушило в серцях їхніх хисту до веселощів.
Котрийсь із них — чи поет Єста Берлінг, чи старий воїн і картяр Беренкройц, чи втомлений життям кузен Крістофер, — урядив так, що старій Кайсі не довелося покидати стайні, а трухлявій чортопхайці — возовні. Натомість викочено драбинястого воза, запряжено в нього великого сорокатого вола, вмощено туди червону скриню, зелене барильце та різьблену скриньку з харчами, а насамкінець і патрона Юліуса — але не на скриньку з харчами й не на мальовану скриню, а на спину сорокатому волові.
Так уже створені люди! Вони не мають снаги сприйняти горе у всій його повноті. Кавалери, певна річ, побивалися за своїм товаришем, що їхав додому вмирати, за тією зів’ялою лілеєю, за смертельно пораненим лебедем, що вмираючи співає. Але на серці їм полегшало, коли вони побачили патрона Юліуса на спині у вола: огрядне його тіло здригалося з плачу, простягнені до останніх обіймів руки опали в розпачі, а очі шукали справедливості в непривітного неба.