Левен — довге, вузьке озеро у Вермланді, що в кількох місцях розгалужується на ще вужчі, протяглі рукави. На північ воно сягає ген аж до неторканих пущ, а на південь — до озера Венерн. На його берегах є чимало парафій, а найбільша та найбагатша з них — округа Бру. Вона розкинулась по обидва боки озера, проте на західному березі були найбільші маєтки, такі, як Екебю чи Б’єрне, та й саме Брубю — велике містечко з заїздом, будинком сільської управи, оселею ленсмана[6], церковним будинком і ринковим майданом.
Брубю лежало на стрімкому узгір’ї. Жебрак поминув заїзд у самій долині й побрався до церковного будинку, що стояв на самій горі. Недалеко поперед нього дибала маленька дівчинка й тягла санки з мішком борошна. Жебрак наздогнав дівчинку і зайшов з нею в розмову.
— Замала конячка на такий вантаж!
Дитина повернула голову і глянула на нього. То була худенька дівчинка років дванадцяти з настороженим, понурим поглядом і міцно стуленими губами.
— Дай боже, щоб конячка стала ще менша, а вантаж більший, то його б на довше стало, — відповіла вона.
— То це ти везеш собі додому харчі?
— Авжеж, хвалити бога. Хоч я мала, та мушу сама дбати про себе.
Жебрак узявся за санки й почав попихати їх ззаду.
Дівчинка обернулася до нього й сказала:
— Не сподівайтесь, що дістанете якусь платню за допомогу.
Жебрак засміявся.
— Ти, мабуть, дочка священика з Брубю, еге ж?
— Атож. Не в одної дитини батько бідніший за мого, але гіршого ні в кого немає. Це свята правда, хоч і соромно дочці казати так про свого рідного батька.
— Певне, скупий і лютий, га?
— І скупий, і лютий. Але дочка його, кажуть люди, буде ще гірша, якщо тільки виживе.
— Мабуть, що так. А де ти взяла мішок борошна?
— Світ не завалиться, як я вам скажу правду. Набрала вранці зерна в батьковій коморі, а оце вертаюся з млина.
— А батько не побачить тебе, як ти привезеш мішок додому?
— Видно, що ви недовчені. Батько поїхав у справах, невже не здогадалися?
— За нами під горбом хтось їде. Я чую, як порипують полозки. А що, як то він вертається?
Дівчинка прислухалась і враз голосно заплакала.
— То батько. Він уб’є мене! Уб’є на смерть!
— Авжеж, тепер добра порада й швидка допомога вартніша за срібло й золото, — мовив жебрак.
— Слухайте, ви можете мені помогти, — похопилася дівчинка. — Візьміть мотузку й тягніть санки, батько подумає, що вони ваші.
— Що ж я потім зроблю з ними? — спитав жебрак і закинув мотузку на плече.
— Везіть їх, куди хочете, але ввечері поверніться до церковного будинку. Я виглядатиму вас. Чуєте, привезіть мішок і санки!
— Та спробую.
— Бог вас покарає, як не привезете! — гукнуло дівча й заквапилося додому, щоб бути там раніше за батька.
З важким серцем жебрак повернув санки й почав спускатися вниз до заїзду.
Сердешний мріяв про інше, коли скородив сніг майже босими ногами. Він думав про великі ліси на північ за озером Левен, про ті безмежні пущі.
Тут, в окрузі Бру, де він саме мандрував уздовж затоки, що єднала Верхній Левен з Нижнім, у цьому багатому й веселому краї, де лежали маєток біля маєтку, рудня біля рудні, кожна дорога здавалася йому надто важкою, кожна хата надто тісною, а ліжко — надто твердим. Він болісно тужив за спокоєм безмежного, вічного пралісу.
Тут на кожному току гупали ціпи, наче ніколи не могли перестати, з невичерпних лісів ненастанно прибувало дерево й вугілля, дорогами без упину везли руду глибокою колією, прокладеною вже сотнями інших саней. Від маєтку до маєтку мчали сани, і здавалося, що самі веселощі тримаються за віжки, а краса й кохання попримощувались біля полозків. О, як цей нужденний жебрак прагнув опинитися в спокої безмежного, вічного пралісу!
Туди, де стовбури дере® здіймаються з землі рівно, мов колони, де сніг товстим шаром спочиває на непорушному вітті, де вітер тільки шепоче в хвої верховіть, туди хотів він помандрувати, все далі й далі, аж поки одного дня сили йому забракне і він упаде під високими деревами, вмираючи з голоду й холоду.
Він мріяв про велику могилу серед буйного лісу над озером Левен, де він забуде життєву марноту, де нарешті голодові, холодові, втомі та горілці вдасться збороти його бідне тіло, що досі витримувало все.
Жебрак досяг заїзду й вирішив дочекатися там вечора. Він зайшов до шинку і знеможено опустився на ослін біля дверей, а думкою все ще линув до вічного пралісу.