— Я не можу розважати, — відповіла вона. — Подумайте, що буде, як моя дитина вмре, не маючи ще батька.
Коли втретє оголошували заручини, Елісабет уже почувалася здорова й кілька день, як стала на ноги. Тому одного дня по обіді до Екелю приїхав пробст і повінчав її з Єстою Берлінгом. Але ніхто не вважав ту подію за весілля. Не запрошено ніяких гостей. Просто дитині знайдено батька, та й годі.
Мати світилася тихою радістю, ніби досягла в житті великої мети. А наречений був пригнічений. Він думав про те, що вона, звінчавшися з ним, занапастила своє майбутнє.
І з жахом помічав, як мало він для неї важить. Усі її думки були коло дитини.
Через кілька день батько й мати вже були в жалобі: під час нападу корчів дитина померла.
Багато кому здалося, ніби мати не, так гірко побивається за дитиною, як слід було сподіватися. Вона ніби аж сяяла тріумфом, наче тішилась, що задля дитини занапастила своє прийдешнє. Коли дитя вже буде з янголами, воно? напевне пам’ятатиме, що мало на землі матір, яка його любила.
Всі. ці події відбулися тихо й непомітно. Коли, в царині Свартше оголошували заручини Єсти Берлінга з Елісабет фон Турн, більшість людей навіть не знали, хто вона така. А священики і її приятелі, що знали, в чім річ, мовчали. Наче боялися, що ті, хто втратив віру в силу людського сумління, зле зрозуміють молоду жінку. Скажуть: «Диви; таки не могла перебороти свого кохання до Єсти Берлінга! Знайшла собі шляхетний привід і вийшла за нього заміж.
О, вони так боялися за молоду жінку! Вони ніколи не стерпіли б, щоб хто сказав про неї лихе слово. Навряд чи вони визнали б за нею якийсь гріх. Вони навіть на думку собі не покладали, щоб якась вина могла заплямувати цю душу, що так боялася всякого зла.
І ще. одна важлива подія спричинилась до того, що про Єстин шлюб мало було мови.
Саме тоді майора Самселіуеа спіткала біда. Він ставав дедалі химерніший і дедалі більше уникав людей. Цілі дні просиджував серед своїх ведмедів.
Він був небезпечний, бо завжди ходив із зарядженою руїнницею і подеколи стріляв, не зважаючи, куди полетить куля.
Якось його вкусив одомашнений ведмідь, що його він несамохіть підстрелив, Поранений звір кинувся на господаря, що стояв коло самої загороди, і добряче вкусив за руку. Тоді виламав дірку і чкурнув до лісу.
Майора зліг і більше же вставав. Помер він від тієї рани аж перед самим різдвом. Якби майориха довідалась, що він хворий, то могла б вернутися й знову посісти Екебю. Одначе кавалери добре знали, що вона не з’явиться, поки не мине цей рік.
Розділ тридцять перший
AMOR VINCIT OMNIA[18]
У церкві Свартше дід сходами, що ведуїь на хори, є комірчина, повна старих грабарських лопат, поламаних лавок, бляшаних табличок і всякого іншого непотребу.
Там, під товстим шаром пилюки, схована від людського ока, стоїть скриня, щедро оздоблена перламутровою мозаїкою. Якщо змести з неї пилюку, то вона блищить і міниться, мов стіна казкової печери. Скриня та замкнена, а ключ добре схований, ним ніхто не користається. Жоден смертний не має права зазирнути до скрині. Ніхто не знає, що в ній сховане. Аж як дійде кінця дев’ятнадцяте сторіччя, встромлять ключа в шпарку, піднімуть віко, і люди побачать скарб, схований у скрині.
Така була воля господаря скрині.
На мідяній табличці віка написано: «Labor vincit omnia»[19]. Але там більше пасував би інший напис. Там мало б стояти: «Amor vincit omnia». Навіть та стара скриня в комірчині під сходами свідчить про могутність кохання.
О Еросе, всевладний боже!
Ти, о кохання, справді-таки вічне! Давно живе на землі рід людський, і ти товаришиш йому від самого початку.
Де ділися боги Сходу, могутні володарі, громовержці, що їм на берегах священних річок складали офіру з меду й молока? Вони мертві. Мертвий Бел[20], великий воїн, мертвий Тот[21], велет з головою ібіса. Мертві прекрасні боги, що спочивали на хмаряних ложах Олімпу, і ті, прославлені відвагою, що мешкали в оточеній муром Валгаллі. Мертві всі давні боги, крім Ероса, всевладного Ероса.
Все, що ти бачиш, створив Ерос. Він підтримує життя. Його скрізь видно. Хоч куди піди, а помітиш слід його босої ноги. В кожному акорді провідний звук — шум його крил. Він живе в людському серці й приспаній насінині. З тремтливим захватом простеж його присутність у мертвих речах!
Чи є в світі щось таке, що не прагнуло б до когось і не манило до себе? Чи щось може уникнути влади Ероса? Впадуть усі боги помсти, сили і зла, а ти, кохання, справді вічне!