Авжеж, прибув ворог роду людського, прибув до зухвальців, що порушують спокій святої ночі! Приятель відьм із Лисої гори, той, що свої контракти підписує кров’ю на чорному папері, той, що сім діб танцював з графинею з Іваршнеса і сім священиків не годні були його вигнати.
Угледівши його, старі авантурники бентежаться. Вгадують, по кого загостив він такої ночі.
Дехто ладен утекти з ляку, та скоро всі впевнюються, що рогатий нікого не збирається тягти в своє темне царство; його привабив дзенькіт келихів і пісні. Він захотів розважитись людськими радощами і скинути з себе о цій веселій норі тягар володарювання.
О кавалери, кавалери, чи хто з вас пам’ятає, що це різдвяна ніч? Це ж якраз тепер янголи співають пастухам на полі. Тепер діти лягають у ліжечка і тривожаться, щоб міцно не заснути й не проспати святої утрені. Скоро засвітять різдвяні свічки в бруенській церкві, а десь далеко, в лісовому курені, юнак ще звечора наготував ялинових скіпок, щоб освітлювати своїй коханій дорогу до церкви. В кожній хаті господиня вмостила на вікні трійцю й засвітить на ній свічки, коли люди почнуть іти повз хату до церкви. Паламар колядує уві сні, а старий священик пробує в постелі голос, чи дзвінко він завтра відспіває службу: «Хвала господу на небі, а на землі мир!..»
О кавалери, краще б вам такої тихомирної ночі спати собі тихенько в постелі, а не кумитися з нечистою силою!
Та вони приязно вітають рогатого за прикладом Єсти, подають йому келих, повний полум’яного пуншу, Для нього звільняють коло столу почесне місце й дивляться на нього так радісно, ніби мають перед собою не бридку пику сатира, а личко коханої з своєї молодості.
Беренкройц запрошує його до карт, патрон Юліус співає найкращих своїх пісень, а Ернеклов заводить мову про вродливих жінок, тих прегарних істот, що прикрашають життя.
Рогатий добре себе почуває; він, ніби князь, відкидається на передку старої карети і пазуристою рукою підносить повний келих до скривлених посмішкою вуст.
А Єста Берлінг, звичайно, звертається до нього з промовою.
— Ваша величносте, — каже, — ми давно чекали на вас тут, в Екебю, бо вам важко доступитися до якогось іншого раю. Тут живуть люди, що не сіють, і не прядуть, як ви, певне, вже й самі знаєте. Тут печені шпаки залітають кожному в рот, а гіркий ель і солодка горілка течуть по всіх навколишніх струмках і потоках. Це гарне місце, запам’ятайте собі, ваша величносте!
Ми, кавалери, справді на вас чекали, бо нам бракувало одного до рахунку. Бачите, ми щось більше, ніж собі досі уявляли: дванадцятка — це давнє число, що згадується ще в легендах. Нас дванадцятеро правили колись світом із позахмарного Олімпу, і нас було дванадцятеро, коли ми птахами оселилися на зеленому дереві Ігдрасіль[8]. У кожній прадавній пісні нас було дванадцятеро. Хіба ми не сиділи навколо круглого столу короля Артура, і хіба не дванадцять лицарів було у війську Карла Великого? Одного з нас звали Туром[9], іншого Юпітером. Так само й нині. Легко ж бо дошукатися божистої величі під лахміттям і левиної гриви під ослячою шкурою. З плином часу ми дуже змізерніли, та коли все-таки не перевелися, то нехай кузня буде нашим Олімпом, а крило нахлібників — Валгаллою[10].
Але ж, ваша величносте, ми не почували себе в повному рахунку. Добре ж бо відомо, що в товаристві з дванадцяти чоловік давніх легенд має бути якийсь Локі[11] або Прометей. Само його нам бракує.
Вітаю вас, ваша величносте!
— Хе-хе-хе! Гарні слова, дуже гарні, — каже нечистий. — А я не маю часу відповісти. Справи, хлопці, справи! Мушу негайно бігти, а то б залюбки був до ваших послуг у якій завгодно ролі. Дякую за вечір, любі приятелі! До побачення!
Кавалери питають, куди він так поспішає, і чорт каже, що до шляхетної майорихи, господині Екебю; вона чекає на нього, щоб поновити контракт.
Кавалери дуже здивовані. Сувора й сильна жінка майориха з Екебю. Вона піднімає на свої широкі плечі мішок жита. Пильнує валки з рудою цілу довгу дорогу від копальні аж до Екебю і засинає, як наймит на току, поклавши під голову клунок. Узимку вона наглядає за вуглярами, а влітку сплавляє на плотах дерево озером Левен. Мужня жінка. Лається, як вуличний бурлака, и порядкує, мов король, своїми сімома руднями, сусідніми хуторами, володарює своєю парафією і навколишніми, та що й казати, цілим Вермландом. А для бездомних кавалерів вона була завжди як рідна мати, тому як хтось нашіптував їм, що майориха підписала контракт із дияволом, вони пускали ті слова повз вуха.
Отож вражені кавалери й питають його, який саме контракт він підписав з нею.
10
Валгалла — простора зала, де головний бог Одін бенкетує з душами героїв, що полягли в бою