— Не чула.
— Коли його вигнали з парафії, він бурлакував у наших околицях і жебрав. І пив, мов навіжений. Навіть міг щось украсти на горілку.
— А як його звати?
— Його вже нема в Екебю… Майориха заопікувалася ним, одягла його й умовила твою свекруху, графиню Дону, взяти його за навчителя до твого чоловіка, молодого графа Генріка.
— Вигнаного священика!
— О, він був молодий, дужий, добре освічений. Йому нічого не можна було закинути, поки він не напивався. Графиня Мерта була не дуже прискіплива. Вона раділа, що подратує пробста й капелана. Наказала тільки, щоб ніхто не сказав дітям про його минуле. Бо тоді син її перестав би шанувати навчителя, а дочка не стерпіла б його в домі, бо ж вона була свята.
Отож він приїхав до Борга. Він завжди спинявся біля самих дверей, сідав на краєчок стільця, мовчав за столом, а як приїздили гості, тікав до парку.
Але там, на відлюдних стежечках, він часто зустрічав молоду Ебу Дону. Вона була не з тих, хто любив бучні бенкети, що гриміли в залах Борга, відколи графиня овдовіла. Не а тих, хто дивиться на світ зухвалими очима. Вона була така лагідна, така несмілива. І хоч мала вже сімнадцять років, а була ще дитина дитиною. Але дуже вродлива дитина з великими карими очима й легеньким рум’янцем на щоках. Її тендітне, ніжне тіло завше було трохи похилене наперед, а вузенькі долоні ледь відповідали на потиск. Маленькі вуста були навдивовижу мовчазні й поважні. А її голос, ох, той солодкий голос! Вона вимовляла слова спроквола й чітко, але ніколи голос її не дзвенів молодечою силою і запалом, а спадав приглушено, як останній акорд стомленого музики!
Вона була не така, як інші. Ноги її топтали землю так легенько й тихо, ніби вона була в цьому світі боязкою втікачкою. Очі в неї завше були спущені, щоб ніщо не заважало споглядати пишні видива, сховані в серці. Душа її рвалася геть від землі уже з дитячих років.
Змалку бабуся часто розповідала дівчинці казки. Якось увечері сиділи вони біля коминка, але казки всі вже були переказані. В уяві дівчинки немов живі стояли і Карсус, і Модерус, і Лункентус, і красуня Мелусіна[14]. Досі вони були в сяйві і в блиску, як полум’я в коминку, а тепер герої лежали зборені, а красуні принцеси спопелилися, аж поки їх збудить новий вогонь. Та ручка малої і далі опочивала на бабусиному, коліні, дівчинка легенько гладила сукню з шовку, з того химерного краму, що квилить, мов пташеня. І то було її благання, бо вона належала до тих дітей, що ніколи не просять словами.
Тоді бабуся стиха почала оповідати їй про хлопчика з землі юдейської, про дитину, що прийшла на світ, аби стати великим володарем. Коли він народився, янголи співали йому хвалу, східні царі, ведені зіркою в небі, принесли йому в подарунок золото й ладан, а старі люди провіщали його прийдешню велич. Хлопчик підростав і був кращий та розумніший, за інших дітей. У дванадцяту років він уже переважав мудрістю первосвящеників і книжників.
Потім бабуся оповіла про найпрекрасніше з усього, що бачила земля, про життя того хлопчика серед лихих людей, що не хотіли визнати його за володаря.
Оповіла, як хлопчик виріс і як робив дива.
Все на землі слугувало йому й любило його, все, крім людей. Риба сама ловилася в його мережі, хліб наповнював його кошики, а вода на його бажання оберталася на вино.
Одначе люди не дали тому великому володареві золотої корони і блискучого трону. Навколо нього не стояв у шанобі почет. Він жив між ними як жебрак.
А все ж він, той великий володар, був ласкавий до них. Лікував хворих, повертав сліпим зір, воскрешав мертвих. «Та люди, — мовила старенька, — нізащо не хотіли визнати його своїм володарем.
Вони послали проти нього своїх вояків, полонили його — на глум одягли йому довгу мантію, дали корону та берло й помели на місце страти, звелівши нести важкий хрест. О дитя моє любе, добрий володар любив високі гори. Вночі він виходив на них і розмовляв з мешканцями неба, а вдень, бувало, сідав на їхніх схилах і промовляв до люду, що ловив кожне його слово. Але тепер його повели на гору розпинати. Люди проткнули йому руки й ноги цвяхами і прибили доброго володаря до хреста, ніби розбійника або злочинця.
14
Карсус, Модерус, Лункентус, Мелусіна — герої шведських народних книг XVI–XVII сторіччя, написаних здебільшого на мандрівні сюжети.