Розділ сімнадцятий
ЗАЛІЗО ЕКЕБЮ
Була весна, і залізо з усіх вермландських рудень почали везти до Гетеборга.
Але в Екебю не знайшлося заліза. Восени часто не було води, а весною вже господарювали кавалери.
За їхніх часів широкими гранітними порогами водоспаду Б’єркше пінився гіркий ель, а довгий Левен був повний не води, а горілки. За їхніх часів не топили чавуну в горнах і ковалі не вимахували молотами, а в самих сорочках та в дерев’яних капцях стояли коло вогню й обертали на рожнах велетенські шматки печені, а челядники тримали обценьками над полум’ям каплунів з начинкою. Тоді на пагорбах не стихали танці, на столярних верстатах замість стругати спали, а на ковадлах грали в карти. За тих часів заліза не кували в Екебю.
Та настала весна, і в гетеборзькій гуртовій конторі чекали на залізо з Екебю. Повитягувано контракти, підписані майором і майорихою, де йшлося про постачання сотень шеппундів[16] заліза.
Та що кавалерам до майоришиних контрактів? Вони розважаються, грають на скрипках, бенкетують. Вони пильнують, щоб на пагорбах не стихали танці.
Прибуло залізо із Стемне, з Сельє. Залізо з Чімсберга прибилося глухими лісами до озера Венерн. Надійшло воно з Удегольма, Мункфорша і з багатьох інших рудень. А де ж залізо з Екебю?
Чи Екебю перестало бути найкращою руднею в цілому Вермланді? Чи вже ніхто не піклується про славу цього давнього маєтку? Недбалі кавалери клопочуться ним, як вітер попелом. Їм аби не стихали танці на пагорбах. На щось інше не стає їхнього ледачого глузду.
Але водоспади й річки, човни й баржі, пристані й опусти дивуються й питають одне одного: «Чого ж не йде залізо з Екебю?»
І всі шепочуться, ліси з озерами, гори з долинами: «Чого не йде залізо з Екебю? Невже в Екебю ніколи вже не буде заліза?»
В лісових хащах починають сміятися вуглярські ями, великі молоти в темних кузнях глузливо кривляться, копальні роззявляють свої широкі пащі й регочуть, столи в гуртовій конторі двигтять зі сміху. «Чи чули ви таку чудасію? В Екебю нема заліза! В найкращій рудні Вермланду зовсім немає заліза!»
Гей ви, гульвіси! Гей ви, бездомні! Невже вй попустите, щоб така ганьба впала на Екебю? О кавалери, коли ви любите цей найчудовіший куточок на зеленій божій землі, коли тужите за ним у далекій дорозі, коли не можете говорити про нього з сторонніми, сльози не зронивши, то вставайте й рятуйте честь Екебю!
Так, в Екебю зупинились молоти, але ж, мабуть, у шести підпорядкованих йому руднях не припинилась праця? Там має бути залізо. Навіть більше, як треба.
Отож Єста Берлінг вирушає в дорогу, щоб домовитися з шістьма управителями рудень.
До Гегфорша, що лежить трохи вище на річці Б’єркшеельв, не варто заїздити, думає собі Єста. Надто він близько від Екебю, і там напевне далося взнаки господарювання кавалерів.
Єста проїхав дві милі на північ і дістався до Летафорша. То чудове місце, що. Й казати. З одного боку широко розливаються Верхній Левен, а з другого бовваніє гостроверха Гурліта в романтичному поясі лісів, як і личить старезній горі. Але в кузні, виявляється, не все гаразд: уже рік тому, як поламалося махове колесо.
— Чому ж ви його не полагодили?
— А тому, голубе, що єдиний у цій околиці столяр, здатний полагодити колесо, мав роботу в іншому місці. Ми не змогли накувати жодного шеппунда.
— То чому ж ви не послали по нього?
—. Отакої! Та ми щодня посилали, але він не міг прийти, бо виточував скраклі й будував альтанки в Екебю.
Єста відразу збагнув, як йому поведеться в цій мандрівці.
Він рушив далі на північ, до Б’єрніда. І там було дуже гарно, в такому куточку хоч і замок не гріх спорудити. Великий будинок панував над долиною, що стелилася півколом, оточена з трьох боків могутніми горами, а з четвертого озером Левен, — воно якраз тут кінчалося. Єста бачив, що кращого місця помріяти й погуляти при місячному світлі, як тамтешні стежки вздовж берега, повз водоспад, до кузні, обладнаної у великій печері, годі й знайти. Та от залізо… чи є там залізо?
Ні, звісно, нема. В них не було вугілля, а з Екебю не прислано грошей заплатити вуглярам і тим, хто мав його везти. Рудня не працювала цілу зиму.
Тоді Єста повертає назад на південь. Він навідується до Гона на східному березі Левену і до Левстафорша, загубленого серед лісу, але й тут йому ведеться не краще. Ніде немає заліза, і виходить, що все через кавалерів.
Єста приїздить додому, до Екебю, і кавалери з понурими мінами оглядають якихось там п’ятдесят шеппундів заліза, що лишилися в каморі. Голови їхні хиляться з горя, бо вони чують, як уся природа глузує з Екебю. Їм здається, що земля здригається з плачу, що дерева гнівно погрожують їм, що трава й зілля тужать над занепадом слави Екебю.