— Випий ось це, — сказала вона.
Джеймс тільки відмахнувся.
— Як це могло статися, що Вініфред дозволила йому забрати свої перли? — запитав він.
Емілі зрозуміла, що криза минула.
— Нехай носить мої, — відказала вона добродушно. Я їх ніколи не ношу. Їй доведеться взяти розлучення.
— Отаке скажеш! — мовив Джеймс— Розлучення! У нашій родині ніхто ніколи не розлучався. Де Сомс? Він скоро буде.
— Ні, — майже люто одрізав Джеймс— Він пішов на похорон. Ти думаєш, я Нічого не знаю.
— Ну що ж, — спокійно сказала Емілі, — ти не повинен так хвилюватися, коли ми тобі розповідаємо новини.
І, збивши йому подушки та поставивши біля нього бром, вона вийшла з кімнати.
А Джеймса обступили примари: Вініфред розлучається в суді, їхнє прізвище в газетах; на Роджерову труну падають грудки землі; Вел іде слідами батька; перли, за які він заплатив і яких уже ніколи не побачить; проценти з капіталу знизилися до чотирьох; країна йде до руїни; і що ближче день хилився до вечора, — вже і чай випили і пообідали, — то химернішими й зловіснішими ставали ці примари: він розоряється, а йому нічого про те не кажуть, він уже втратив увесь свій капітал, а йому нічого не кажуть. Де ж це Сомс? Чому він не приходить?. Рука його намацала склянку з глінтвейном, він підніс її до уст і побачив сина, що стояв поряд і дивився на нього. У Джеймса вирвалося полегшене зітхання і, поставивши склянку, він сказав:
— Нарешті ти прийшов! Дарті виїхав до Буенос-Айреса!
Сомс кивнув головою.
— Ну й добре, — сказав він. — Полотном дорога! Нарешті ми його здихалися.
Душу Джеймса затопила хвиля заспокоєння. Сомс знає. Сомс єдиний серед них, у кого є здоровий глузд. Чому він не оселиться в батьківському домі? В нього ж немає сина. І він сказав жалібно:
— В моєму віці часто нервуєшся. Мені б хотілося, щоб ти більше бував удома, мій хлопчику.
Сомс знову кивнув головою. Його незворушне, як маска, обличчя не виявило згоди, але він підступив до батька і наче ненароком доторкнувся до його плеча.
— У Тімоті вам передавали привіт, — сказав він. — Все пройшло як слід. Я був у Вініфред. Збираюся діяти.
І він подумав: «Але як саме — ти не повинен знати».
Джеймс підвів на нього погляд; його довгі білі баки тремтіли, худа шия між кінчиками комірця стирчала, наче голий хрящ.
— Цілий день мені було так гірко на душі, — сказав він. — Вони ніколи нічого мені не розказують.
У Сомса стиснулося серце.
— Все гаразд. Нема чого турбуватися. Ну то як, підете вже спати? — і він узяв батька під руку.
Джеймс слухняно підвівся, весь тремтячи, і вони поволі перетнули кімнату, що, осяяна каміном, здавалася надзвичайно пишною, і вийшли на сходи. Дуже повільно вони зійшли нагору.
— На добраніч, мій хлопчику, — сказав Джеймс біля дверей спальні.
— На добраніч, тату, — відповів Сомс.
Його рука погладила рукав під пледом; здавалося, що рукав порожній, така худа була батькова рука. І, відвернувшись від світла, що сліпило йому очі крізь відчинені двері, Сомс пішов сходами нагору до своєї спальні.
«Мені потрібний син, — подумав він, сівши на край ліжка. — Мені потрібний син».
VI. ВЖЕ НЕ МОЛОДИЙ ДЖОЛІОН У СЕБЕ ВДОМА
На деревах не дуже позначається плин часу, і старий дуб на верхньому лужку в Робін-Гілі, здавалося, анітрохи не змінився від того дня, коли Босіні ліг під ним і сказав Сомсові: «Форсайте, я знайшов місце для вашого будинку». Відтоді під його гіллям дрімав Свізін і помер старий Джоліон. А тепер поряд із гойдалкою там часто малював уже не молодий Джоліон. У всьому світі для нього не було, мабуть, святішого місця, бо він щиро любив свого батька.
Дивлячись на цей могутній стовбур, — порепаний і місцями порослий мохом, але без жодного дупла, — він міркував над тим, як минає час. Це дерево, мабуть, бачило всю англійську історію; адже воно, напевно, росло тут принаймні з часів королеви Єлизавети. Ті п'ятдесят років, що він прожив на світі, були дрібничкою для цього велетня. Коли будинку позад нього, який тепер належить йому, буде триста років, а не дванадцять, це дерево, можливо, й тоді стоятиме тут, крислате й дупласте, хто ж бо наважиться вчинити блюзнірство й заміритися на нього сокирою? Можливо, навіть тоді в цьому будинку житиме котрийсь із Форсайтів, що ревно його охоронятиме. І Джоліон думав про те, яким стане цей будинок у такому старому віці. Стіни його вже заплела гліцінія — він уже й тепер не здавався новим. Чи не піддасться він часові, чи збереже свою гідність, якої надав йому Босіні, чи, може, велетень Лондон захопить його в полон і перетворить на острівець серед нетрища абияк споруджених непоказних будинків? Оглядаючи будинок зсередини і ззовні, він знову й знову переконувався, що Босіні, споруджуючи його, був сповнений натхнення. І справді, архітектор вклав у нього свою душу! Може, цей дім колись стане «зразком англійської архітектури», — нечувана удача для споруди, створеної в цей період занепаду архітектурного мистецтва. І його душа, в якій потяг до краси зливався з форсайтівським інстинктом зберегти свої набутки і передати їх цілими нащадкам, пишалася й тішилася тим, що дім цей належить йому. Його бажання, щоб будинок перейшов до сина і до синового сина, було своєрідним проявом побожної шаноби й любові до предків (принаймні до одного предка). Його батько любив цей дім, любив цей краєвид, цю землю, це дерево; він прожив тут щасливо свої останні роки, і перед ним ніхто тут не мешкав. Ці останні одинадцять років у Робін-Гілі стали важливим періодом у житті молодого Джоліона — він добився успіху як художник. Тепер він був одним із перших акварелістів, і без його участі не обходилася жодна виставка. За його картини давали великі гроші. Спеціалізувавшися в цій царині з наполегливістю, властивою його породі, він здобув славу досить пізно, але не запізно для представника роду, який поставив собі за мету жити вічно. Його мистецтво справді стало глибшим і досконалішим. У відповідності зі своїм станови щем він відростив русяву борідку, яка вже ледь сріблилася сивиною і ховала його форсайтівське підборіддя; його засмагле обличчя втратило болісний вираз, що проглядав на ньому в період його остракізму — він тепер здавався навіть молодшим, аніж кілька років тому. Смерть дружини 1894 року була однією з тих сімейних трагедій, які зрештою йдуть усім на краще. Він по-справжньому любив її до останку, бо мав лагідну, віддану душу, але жити з нею ставало дедалі важче: вона ревнувала його до своєї падчірки, ревнувала навіть до власної дочки, маленької Голлі, і безперестану скаржилася, що де там йому вже любити її, недужу та немічну і «нікому не потрібну, і краще б уже її взяла смерть». Він щиро сумував за нею, але помолодів з лиця, відколи вона померла. Якби ж вона була здатна повірити, що дала йому щастя, наскільки щасливішими були б двадцять років їхнього подружнього життя!
Джун так і не змогла ужитися з жінкою, яка незаконно зайняла місце її матері; і, коли помер старий Джоліон, вона влаштувала собі в Лондоні щось на зразок студії й оселилася там. Але по смерті мачухи вона вернулася в Робін-Гіл і взяла кермо влади в свої маленькі рішучі руки. Джоллі був тоді в Герроу, а Голлі ще проходила науку у мадемуазель Бос. Відчуваючи, що вдома його нічого не втримує, Джоліон вирушив за кордон із своїм горем і скринькою фарб. Там він довго блукав, здебільшого по Бретані, і нарешті добився до Парижа. Він прожив там декілька місяців і повернувся помолоділий і з русявою борідкою. За своєю вдачею він належав до тих людей, які не господарюють, а тільки мешкають у домі, тож його цілком влаштовувало те, що в Робін-Гілі порядкує Джун, а він має змогу податися зі своїм мольбертом, куди й коли йому заманеться. Щоправда, вона була схильна розглядати цей дім як щось на зразок притулку для своїх протеже, але, зазнавши сам недолі, Джоліон назавжди сповнився співчуттям до знедолених, і «бідолашки» Джун, що з'являлися в домі, не дратували його. Ну що ж, нехай приводить їх сюди, хай підгодовує; хоч він із своїм трохи цинічним гумором помічав, що вони не тільки розчулюють її співчутливе серце, а також задовольняють її потяг до владарювання, однак його зворушувало те, що у неї стільки підопічних «бідолашок». Взагалі до дітей своїх, до сина й дочок, він ставився з кожним роком дедалі поблажливіше, по-братерському, і стосунки між ними почали відзначатися якоюсь дивною рівністю. Коли він приїздив у Герроу до Джоллі, то майже завжди був трохи непевен, хто з них старший; вони сиділи поряд, їли вишні з паперового мішечка, і, звівши брову, він ледь усміхався доброю і водночас іронічною усмішкою. Він ніколи не забував прихопити з собою про всяк випадок грошей і одягтися якомога ошатніше, щоб синові не довелося за нього червоніти. Вони були справжні друзі, але до інтимних розмов у них якось не доходило, мабуть, тому, що обом їм була притаманна однакова форсайтівська стриманість. Вони знали, що заступляться один за одного в біді, але заявляти про це вголос не мали потреби. На саму думку про моралізаторство Джоліона проймав холодний піт — почасти тому, що він відчував до цього природжений жах, а почасти через той гріх, який вчинив замолоду. В крайньому разі він міг би сказати: «Слухай-но, друже, не забувай, що ти джентльмен»— і потім, напевно, мучився б від думки: а чи це часом не снобізм?