Батько відповідав:
— Зачекати? Я завжди чекаю. Чому він не приходить?
— Ти можеш поговорити з ним завтра вранці. Нема чого стовбичити на сходах.
— Я певен, що він піде прямо до своєї кімнати. Я не засну.
— Ну ходімо, Джеймсе. Тобі треба в ліжко.
— Еге! Хтозна, може, я й не доживу до завтрашнього ранку.
— Тобі не доведеться чекати до завтрашнього ранку: я приведу його до тебе, як тільки він з'явиться. Прошу тебе, заспокойся!
— Ти знову своєї — тобі аби спокій. Він може зовсім не прийти.
— Але ж, коли він не прийде, ти не спіймаєш його, стоячи тут у халаті.
Сомс дійшов до останнього повороту сходів і побачив високу, закутану в стьобаний халат з брунатного шовку батькову постать, що перехилилася через поруччя. Світло падало на його сріблясте волосся й баки, немовби вінчаючи його ореолом.
— Ось і він! — почув він батьків голос, у якому звучала образа, і з дверей спальні долинула заспокійлива материна відповідь:
— Ну й чудово. Заходь, я розчешу тобі волосся.
Джеймс поманив його кощавим скрюченим пальцем — здавалося, то манить кістяк — і зник за дверима спальні.
«В чім річ? — думав Сомс. — Що він міг дізнатися?»
Батько сидів перед туалетним столиком боком до дзеркала, а Емілі поволі водила двома оправленими в срібло щітками, розчісуючи його волосся. Вона робила це кілька разів на день, бо ця процедура діяла на Джеймса так само, як на кота, коли йому чухають за вухом.
— Нарешті ти прийшов! — мовив він. — Я тебе чекав.
Сомс погладив йому плече і, взявши срібний гачок застібати черевики, подивився на пробу.
— Ну як? — сказав він. — Виглядаєте ви трохи краще.
Джеймс похитав головою.
— Я хочу тобі дещо сказати. Твоя мати про це ще не чула.
Він промовив це таким ображеним тоном, наче Емілі сама була винна в тому, що він їй нічого не сказав.
— Твій батько весь вечір ніби сам не свій. Не знаю, з якого приводу.
Щітки стиха шелестіли, вторуючи її заспокійливому голосу.
— Ні! Ти анічогісінько не знаєш, — сказав Джеймс. — Це тільки Сомс може мені сказати.
І, втупивши в сина свої сірі очі, в яких застигла болісна напруга, він промурмотів:
— Я вже старий, Сомсе. В моєму віці ні в чому не маєш певності. Я можу померти навіть завтра. Залишиться сила грошей. Рейчел і Сісілі не мають дітей, Вел на війні, й цей нікчема, його батько, захопить усе, що зможе. А Імоджен, чого доброго, може попастися в руки якомусь жевжикові.
Сомс слухав неуважно — все це йому вже доводилося чути. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.
— Якщо це все!.. — мовила Емілі.
— Все! — вигукнув Джеймс. — То дрібниця, я тільки підходжу до суті. — І знову його очі болісно втупилися в Сомса. — Я думаю про тебе, синку. Ти повинен розлучитися.
Ці слова, що їх Сомс аж ніяк не сподівався почути з батькових уст, майже порушили його самовладання. Він знову швидко перевів погляд на гачок, а Джеймс, ніби вибачаючись, швидко провадив:
— Не знаю, що з нею сталося: кажуть, що вона за кордоном. Твій дядько Свізін захоплювався нею — він був дивак. — Джеймс завжди називав так свого покійного брата-близнюка. Колись їх називали Гладкий і Худий. — Вона, певна річ, живе не сама.
І, зробивши цей узагальнюючий висновок щодо впливу краси на людську природу, він замовк, утупивши в сина свої недовірливі, як у птаха, очі. Сомс теж мовчав. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.
— Не треба хвилюватися, Джеймсе! Сомс і сам знає, що йому робити. Це його справа.
— Ох! — зітхнув Джеймс, і це зітхання вихопилося з глибини його душі. — Але ж у мене є капітал, і в нього теж, до кого він перейде? А коли Сомса не стане, то зникне наше ім'я.
Сомс поклав гачок на помережану рожевим шовком скатерку, якою був накритий туалетний столик.
— Ім'я? — перепитала Емілі. — Але ж залишаться інші Форсайти.
— А що мені з того? — пробурчав Джеймс. — Я лежатиму в могилі, й нікого не буде, якщо він знову не одружиться.
— Ваша правда, тату, — спокійно мовив Сомс. — Я порушив справу про розлучення.
Очі Джеймса мало не вилізли з орбіт.
— Що? — вигукнув він. — Ось бачите! Ніхто нічого мені не розказує.
— А хто міг подумати, що ти цього хочеш? — сказала Емілі. — Мій хлопчику, це така несподіванка, через стільки років.
— Буде скандал, — бурмотів Джеймс, наче сам до себе. — Але я нічого не можу вдіяти. Не дави так щіткою. Коли ж буде суд?
— До літніх канікул. Вона вирішила не захищатися. Джеймс заворушив губами, роблячи таємні розрахунки.
— Я не доживу до того, щоб побачити свого внука, — промурмотів він.
Емілі перестала чесати.
— Звичайно, доживеш, Джеймсе. Сомс зробить усе якомога швидше.
Настала довга мовчанка. Зрештою Джеймс простяг руку.
— Ану подай мені одеколон, — і, підносячи його до носа, він підставив синові чоло.
Сомс нахилився й поцілував його в те місце, де починало рости волосся. Джеймсове обличчя ледь здригнулося й розгладилось, наче вся його тривога раптом ущухла.
— Я лягаю спати, — сказав він. — Я не читатиму газет, коли це розпочнеться. Газети — то справжня бридота, але я не можу спокійно сприймати їх, бо я занадто старий.
Дивно розчулений, Сомс пішов до дверей; він почув, як батько сказав:
— Ну й стомився ж я. Молитися буду в ліжку.
А мати відповіла:
— Чудово, Джеймсе; там тобі буде куди зручніше.
IX. ЗВІЛЬНИВСЯ З ПАВУТИННЯ
На форсайтівській біржі звістка про смерть Джоллі, ім'я якого з'явилося в списку інших загиблих солдатів, викликало суперечливі почуття. Дивно було прочитати, що Джоліон Форсайт (він п'ятий успадкував це ймення по прямій лінії) помер від хвороби, служачи батьківщині, й не мати змоги вважати це особистим горем. Це оживило давню неприязнь до його батька за те, що він відцурався їх. Бо престиж старого Джоліона стояв так високо, що ніхто з інших Форсайтів не зважився б сказати, — хоч цього й можна було сподіватися, — що це вони припинили стосунки з його нащадками через їхню негідну поведінку. Звичайно, новина ця підвищила інтерес до Вела й збільшила побоювання щодо нього; однак Вел носив ім'я Дарті, й навіть якби він загинув у бою або його нагородили хрестом Вікторії, все-таки це вразило б їх не так, як тоді, коли б він носив ім'я Форсайт. Навіть загибель або слава Гейменів не могла б їх задовольнити. Їхня родинна гордість почувала себе ошуканою.
Звідки пішла чутка по те, що скоро станеться «одна страшенно неприємна подія, моя люба», ніхто не міг сказати, а менше за всіх Сомс, який тримав усе в таємниці. Можливо, чиєсь око помітило у списку судових справ «Форсайт проти Форсайт і Форсайта» й співставило це з «Айріні в Парижі з русявою бородою». Можливо, яка-небудь із стін на Парк-лейн мала вуха. Факт залишався фактом: те, що родинній гордості готується удар, вже було відомо — про це шепотілися старі, це обговорювала молодь.
Сомс, роблячи черговий недільний візит до Тімоті, — він ішов туди з передчуттям того, що коли відбудеться суд, то настане кінець візитам, — як тільки переступив поріг кімнати, зразу відчув: тут усе знають. Само собою, ніхто не насмілився говорити про це в його присутності, але всі четверо присутніх Форсайтів затамували дух, усвідомлюючи, що ніщо не може перешкодити тітоньці Джулі поставити всіх у незручне становище. Вона так жалісно дивилася на Сомса, так часто затиналася, уриваючи свою мову, що тітонька Гестер вибачилась і пішла: їй, мовляв, треба промити око Тімоті, бо в нього починається ячмінь. Сомс зберігав незворушний, дещо гордовитий вигляд і сидів недовго. Він вийшов, насилу стримуючи прокляття, хоч на його блідих вустах грала легенька посмішка.
На щастя для його розуму, який мучився думкою про близький скандал, він день і ніч займав його планами свого відходу від справ, — йому-бо довелося зважитись на таке сумне рішення. Дивитися в очі всім цим людям, що знали його як обережного, розважливого порадника, — після цього ні в якому разі! Сумлінність і гордість, які так дивно, так тісно перепліталися в ньому з нечутливістю власника, не могли з цим примиритися. Він залишить свою практику, житиме на спочинку, купуватиме картини, здобуде собі репутацію відомого колекціонера, — зрештою, душа його завжди лежала більше до цього діла, ніж до адвокатської діяльності. Щоб здійснити це, тепер уже твердо ухвалене рішення, йому треба підготувати об'єднання своєї контори з іншою адвокатською фірмою так, щоб ніхто про те не довідався, бо інакше це викличе цікавість у людей і заздалегідь кине на нього тінь неслави. Він зупинив свій вибір на фірмі «Каткот, Голідей і Кінгсон», два компаньйони якої померли. Повна назва фірми після об'єднання мала б бути «Каткот, Голідей, Кінгсон, Форсайт, Бастард і Форсайт». Але після суперечок про те, хто з мертвих і досі має вплив серед живих, було вирішено обмежитися іменами Каткота, Кінгсона і Форсайта, з яких Кінгсон буде активним, а Сомс пасивним партнером. За своє ім'я, престиж і клієнтів Сомс мав одержувати чималі гроші.