«Здається, не так воно все й погано, — подумала Вініфред. — Джоліон має добрий смак».
— Оце-то морока, — сказала вона. — Що скаже батько?
— Не треба йому розповідати, — мовив Сомс. — Війна вже скоро скінчиться, то нехай краще Вел залишиться там і заведе собі ферму.
Це було однаково, якби він заявив, що племінник пропав навіки.
— Я ще нічого не сказала Монті, — тужливо прошепотіла Вініфред.
Суд почав розглядати справу десь опівдні наступного дня і закінчив її майже за півгодини. Сомс — блідий, елегантний, з сумними очима, став перед судом; він так перестраждав до того, що вже не міг відчувати болю. Як тільки оголосили постанову про розлучення, він устав і вийшов із суду.
Ще чотири години, і публіка знатиме про його сімейні справи! «Повірений розлучається з дружиною!» Байдужість в його душі змінилася гіркою, глухою злістю. «До біса їх усіх! — подумав він. — Я не хочу втікати. Я буду поводитися так, наче нічого не сталося». І, поринувши в задуху Фліт-стріт і Ладгейт-Гіл, він подався пішки до свого клубу в Сіті, поснідав і вернувся в контору. Цілий день він працював, не підводячи голови.
Виходячи з контори, він побачив, що його клеркам уже все відомо, і зустрів їхні мимовільні погляди з таким іронічним виразом, що вони відразу повідводили очі. Перед собором святого Павла він зупинився купити найаристократичнішу з вечірніх газет. Так! Ось про нього! «Відомий адвокат розлучається з дружиною. Співвідповідач — двоюрідний брат. Грошову компенсацію пожертвувано сліпим», — так, це не минуло їхньої уваги! Дивлячись на обличчя перехожих, він думав: «Мабуть, ви знаєте!» І раптом у нього якось дивно запаморочилося в голові, наче там закрутилася карусель.
Що це з ним діється? Він піддається слабкості! Він не повинен цього робити! Він захворіє. Не треба думати! Він поїде додому, на Темзу, буде веслувати, рибалити. «Я не хочу злягти», — подумав він.
Раптом він пригадав, що йому треба зробити якусь важливу справу, перш ніж виїхати з міста. Мадам Ламот! Він мусить пояснити їй порядок закону. Мине ще шість місяців, перш ніж він стане цілком вільним! Але він не хотів бачити Аннет! І він провів рукою по голові — вона була дуже гаряча.
Він звернув на Ковент-Гарден. Цього спекотливого липневого дня повітря старого ринку було так просякнуте смородом покидьків, що Сомса занудило, і Сохо здалося йому більше, ніж будь-коли, гидким закутком, де кишать усякі шахраї. Лише ресторан «Бретань», чистенький, гарно пофарбований, зі своїми синіми діжечками й карликовими деревами, стояв наче острівець, зберігаючи свою французьку гідність. Саме була година затишшя, і бліді чепурні офіціантки накривали столики до обіду. Сомс пройшов до помешкання мадам Ламот і постукав. На його досаду, двері відчинила Аннет. Вона була теж бліда, змучена спекою.
— Ми так давно вас не бачили, — сказала вона мляво.
Сомс усміхнувся.
— На превеликий жаль, я був зайнятий. Де ваша мати, Аннет? У мене є для неї новини.
— Мами немає вдома.
Сомсові здавалося, що вона поглядає на нього якось дивно. Що їй стало відомо? Невже мати розказала їй усе? Він напружено розмірковував над цим і раптом відчув, що в голові в нього запаморочилося. Схопившися за край столу, він мов крізь туман побачив, що Аннет підійшла до нього й що погляд її прояснів від подиву. Він заплющив очі й сказав:
— Усе гаразд. Мабуть, мені стало млосно від сонця.
Від сонця! Насправді йому стало млосно від темряви! Голос Аннет, по-французькому спокійний і розважливий, промовив:
— Сідайте, вам зразу полегшає.
Її рука натиснула його плече, і Сомс сів у крісло. Коли темрява розсіялася, він розплющив очі й побачив, що вона дивиться на нього. Який незбагненний і дивний вираз для двадцятирічної дівчини!
— Вам уже краще?
— Нічого страшного, — відповів Сомс.
Інстинкт попереджував його, що, виявляючи перед нею слабкість, він шкодить собі — досить того, що він набагато старший за неї. Аннет може привабити лише сильна воля; за останні місяці він багато втратив через свою нерішучість — але більше він не може втрачати. Він устав і мовив:
— Я напишу вашій матері. Я збираюся пожити в своєму домі над Темзою, влаштую собі довгий відпочинок. Мені б хотілося, щоб ви обидві приїхали до мене в гості. В цю пору там найкраще. Ви згодні, правда?
— Нам буде дуже приємно.
Таке миле гаркаве «р», але ніякого ентузіазму. І він додав засмученим тоном:
— На вас також діє спека, правда, Аннет? Річкове повітря вам піде на користь. До побачення.
Аннет нахилилася вперед. В цьому русі відчувалося щось схоже на каяття.
— А ви зможете йти? Хочете, я дам вам кави?
— Ні, — твердо відповів Сомс. — Дайте мені вашу руку.
Вона простягла руку, і Сомс підніс її до уст. Коли він подивився на неї, на обличчі її знову був той дивний вираз. «Нічого не розумію, — думав він, виходячи на вулицю. — Але не треба думати, не треба турбуватися».
Проте він таки турбувався, прямуючи до Пел-Мел. Англієць, не її віри, вже немолодий чоловік, який зазнав сімейної катастрофи, — що він міг дати їй? Тільки багатство, становище в суспільстві, спокійне життя, успіх у товаристві! Це багато, але чи досить цього для вродливої двадцятирічної дівчини? Він усвідомлював, що майже не знає Аннет. До того ж французька вдача її матері та й самої Аннет викликала в ньому якийсь дивний острах. Вони чудово знають, чого їм треба. Вони майже Форсайти. Вони ніколи не поженуться за тінню, не випустять з рук реальної можливості!
Величезне зусилля, якого йому довелося докласти, щоб написати коротеньку записку мадам Ламот, коли він прийшов до клубу, ще раз показало йому, що сили його остаточно вичерпалися.
«Шановна пані (писав він).
Із вкладеної в конверт газетної вирізки Ви побачите, що сьогодні я домігся судової постанови про моє розлучення. Проте за англійськими законами я не маю права одружитися знову, аж поки мине шість місяців і постанову буде стверджено. Тим часом я прошу Вас вважати мене офіційним претендентом на руку Вашої дочки. За кілька днів я напишу Вам знову й проситиму вас обох приїхати в гості до мого дому над Темзою.
Залишаюся, шановна пані, щиро Ваш Сомс Форсайт»
Запечатавши й відправивши листа, він пішов у їдальню. Трьох ложок супу цілком вистачило, щоб переконати його, що їжа йому не йде; тож він послав по кеб, поїхав на Педдінгтонський вокзал і сів у перший поїзд, що йшов до Редінга. Він прибув до свого дому, коли тільки-но зайшло сонце, і вийшов на лужок. Повітря було напоєне пахощами гвоздики, що цвіла по краях клумб. З річки віяло прохолодою.
Спочинок, спокій! Хай бідолаха спочине! Хай турбота, сором і гнів не шугають у нього в думках, наче хижі нічні птахи! Як голуби, що дрімають на сідалі в своєму голубнику, як пухнасті звірі в лісах на тому боці річки й простий люд у своїх хатах, як дерева й сама річка, що швидко побіліла у вечірніх сутінках, як потемніле волошково-синє небо, де вже займаються зорі, — хай він забуде самого себе й спочине!
X. ПРОЩАННЯ З ВІКОМ
Одруження Сомса з Аннет відбулося в Парижі в останній день січня 1901 року з такою потайністю, що навіть Емілі довідалася про цю подію тільки тоді, коли вона вже сталася. На другий день по весіллі він привіз її в один із тих затишних лондонських готелів, де за більшу плату одержуєш менше, ніж десь-інде. Її врода, оправлена в найкращі паризькі туалети, давала йому більше задоволення, ніж якби він придбав чудову порцеляну або коштовну картину; він нетерпляче дожидав хвилини, коли покаже її на Парк-лейн, на Грін-стріт або у Тімоті.
Якби хтось запитав його в ті дні: «Скажіть по правді, чи ви закохані в цю дівчину?»— він би відповів: «Закоханий? А що таке кохання? Якщо ви питаєте, чи відчуваю я до неї те, що відчував до Айріні в ті давні дні, коли я вперше зустрів її і вона відмовила мені; коли я зітхав, і страждав, і не міг заспокоїтися ні на мить, аж поки вона поступилася, — то ні! Якщо ви питаєте, чи я милуюся її молодістю й красою і чи хвилюються злегка мої почуття, коли я дивлюся на неї, — то так! Чи думаю я, що вона буде мені достойною дружиною й хорошою матір'ю моїм дітям? Знову — так! А чого ще мені треба? І що ще дістають від чоловіків три чверті заміжніх жінок?» І якби той цікавий провадив свої розпити: «Як ви гадаєте, чи чесно було спокусити цю дівчину, щоб вона віддалася вам на все життя, якщо ви насправді не зачепили її серця?»— він би відповів: «Француженки дивляться на ці речі не так, як ми. Вони вважають шлюб засобом влаштувати своє життя, мати дітей, і, беручи до уваги свій власний досвід, я не можу твердити, що ця думка позбавлена розумних підстав. Цього разу я не буду сподіватися більшого, ніж я можу дістати чи вона може дати. Я не здивуюсь, якщо через багато років наберуся з нею халепи; але на той час я буду старий, матиму дітей. Я просто заплющу очі, та й годі. Я пережив своє велике кохання, її велике кохання, мабуть, іще попереду — навряд чи його предметом буду я. Я пропоную їй багато, а від неї сподіваюся зовсім мало — тільки дітей або принаймні сина. Проте одного я певен: вона має здоровий глузд!»