Коли гроза минула, він вийшов із своєї схованки і рушив мокрою стежкою до берега річки.
Із очерету випливли два лебеді. Він їх знав і спинився, милуючись гордовито вигнутими шиями і великими зміїними головами, сповненими гідності. «А те, що я маю зробити, позбавлене всякої гідності!»— подумав він. Проте це треба зробити, а то може статися ще гірше. Аннет уже досі повернулася звідти, де вона була, бо настала обідня пора, і в міру того, як наближалася хвилина зустрічі з нею, він дедалі більше мучився, не знаючи, що сказати їй і як сказати. Йому набігла в голову нова болісна думка. А що, як вона схоче розлучитися з ним, щоб одружитися з цим чужоземцем? Ну що ж, хай собі хоче, він їй не дасть розлучення. Не для цього він одружився з нею. Образ Проспера Профона пройшов перед його очима недбалою ходою і заспокоїв його. Цей не з тих, що одружуються. Ні, ні! Хвилинний переляк змінився гнівом. «Хай він краще не попадається мені на очі, — подумав Сомс. — Покруч, що втілює…» Але що втілює в собі Проспер Профон? Та вже ж, нічого вартісного. А проте щось дуже реальне: аморальність, яку спустили з ланцюга, зневіру, яка никає в пошуках жертв. Аннет запозичила в нього вислів: «Je m'en fiche». Підозрілий суб'єкт! Чужинець, космополіт — продукт доби! Якщо й існує ще принизливіше слово, Сомс його не знав.
Лебеді повернули голови й дивилися повз нього у відому лиш їм далину. Один із них зашипів стиха, ворухнув хвостом, повернувся, наче підкоряючись повороту керма, і поплив геть. Другий поплив слідом за ним. Їхні білі тіла і стрункі шиї зникли з його очей, і Сомс пішов до будинку.
Аннет була у вітальні, одягнена до обіду, і Сомс подумав, ідучи вгору сходами: «Людина гарна не словами, а ділами». Гарна! Окрім кількох слів про гардини у вітальні і про грозу, під час обіду, що відзначався невеликою кількістю і досконалою якістю, не відбулося ніякої розмови. Сомс нічого не пив. Трохи згодом він пішов у вітальню слідом за дружиною. Аннет курила сигарету на канапі між двома заскленими дверима. Вона відкинулася на спинку канапи, випроставши спину, в чорній сукні з глибоким викотом, заклавши ногу на ногу і напівзаплющивши свої блакитні очі; сіро-синій дим плинув з її червоних повних уст, каштанове волосся було пов'язане стрічкою; на ногах у неї були тоненькі шовкові панчохи й черевички на високих підборах, що підкреслювали крутий підйом. Гарна оздоба будь-якої вітальні! Сомс, затиснувши розірваний лист у руці, яку встромив глибоко в бокову кишеню свого смокінга, сказав:
— Я зачиню вікно, бо стає вогко.
Потім він спинився біля стіни й поглянув на Девіда Кокса, що прикрашав кремову панель.
Про що вона думає? За все своє життя він ніколи не міг зрозуміти жодної жінки, крім Флер, та і її не завжди! Серце його калатало. Але якщо вже він вирішив завести цю розмову, то зараз найзручніший для цього момент. Відвернувшись від Девіда Кокса, він витяг розірваного листа.
— Я одержав ось це.
Очі її розширилися і холодно втупилися в нього.
Сомс подав їй листа.
— Він роздертий, але прочитати можна.
І він знову повернувся до Девіда Кокса: морський пейзаж, гарні тони, але бракує динаміки. «Цікаво, що робить зараз цей суб'єкт, — думав він. — Я його ще здивую». Кутиком ока він бачив, що Аннет міцно стискає листа, її очі бігали туди-сюди під пофарбованими віями і насупленими підмальованими бровами. Вона опустила листа на коліна, злегка здригнулася, посміхнулась і сказала:
— Гидота!
— Цілком згоден, — сказав Сомс, — принизливо. Чи це правда?
Аннет прикусила білим зубом червону спідню губу.
— А що, коли правда?
Ані крихти сорому!
— Це все, що ти можеш сказати?
— Ні.
— Ну то кажи.
— А який у тому сенс?
Сомс сказав крижаним голосом:
— То ти визнаєш?
— Я нічого не визнаю. Ти дурень, коли таке питаєш. Такий чоловік, як ти, не повинен питати. Це небезпечно.
Сомс пройшовся по кімнаті, щоб придушити гнів, який клекотів у його душі.
— Чи ти пам'ятаєш, — сказав він, зупиняючись перед нею, — хто ти була, коли я одружився з тобою? Перевіряла рахунки в ресторані.
— А ти пам'ятаєш, що я була більш ніж удвічі молодша за тебе?
Сомс відвів очі, які зустрілися з її твердим поглядом, і знову підійшов до Девіда Кокса.
— Я не хочу заводити суперечку. Я вимагаю, щоб ти припинила цю… цю дружбу. Ця справа мене тривожить тільки з того погляду, що вона може зашкодити Флер.
— Ага, Флер!
— Так, — уперто сказав Сомс, — Флер. Вона твоя дитина, так само, як і моя.
— Дуже люб'язно, що ти визнаєш це!
— Чи ти зробиш так, як я тобі кажу?
— Я не хочу відповідати на таке запитання.
— То я тебе примушу.
Аннет посміхнулася.
— Ні, Сомсе, — сказала вона. — Ти безсилий мене примусити. Не кажи того, про що ти будеш шкодувати.
Від гніву на його чолі надулися жили. Він розкрив рота, щоб вилити свою лють, і не зміг. Аннет провадила:
— Таких листів ти більше не одержуватимеш. Це я обіцяю тобі. І цього досить.
Сомса пересмикнуло. Він відчував, що ця жінка, яка заслуговує, він сам не знав чого, поводиться з ним, як з дитиною.
— Коли двоє одружуються і живуть, як ми з тобою, Сомсе, то краще їм помовчати з приводу їхніх стосунків. Існують такі речі, які не слід виставляти на світло, бо люди будуть сміятися. Ти мовчатимеш; не заради мене, а заради себе. Ти старішаєш, а я ще ні. Ти зробив мене дуже практичною.
Сомс, який пережив усі відчуття, що їх переживає людина, коли їй здушили горлянку, повторив тупо:
— Я вимагаю, щоб ти припинила цю дружбу.
— А що, як я не припиню?
— Тоді… тоді я викреслю тебе з мого заповіту.
Очевидно, це не справило ніякого враження. Аннет засміялася.
— Ти житимеш іще довго, Сомсе.
— Ти… ти розбещена жінка, — сказав зненацька Сомс.
Аннет знизала плечима.
— Не думаю. Життя з тобою багато чого вбило в мені, це правда. Але я не розбещена жінка. Я розсудлива — оце і все. І ти теж станеш розсудливий, коли все добре обміркуєш.
— Я зустрінуся з цим чоловіком, — похмуро сказав Сомс, — і застережу його.
— Mon cher, ти просто смішний. Ти не хочеш мене, а все, що ти хочеш від мене, ти маєш; і ти вимагаєш, щоб усе інше в мені вмерло. Я нічого не визнаю, але в моєму віці, Сомсе, я не збираюсь зрікатися життя; отож послухай мене і втихомирся. Сама я теж не хочу нариватися на скандал, аж ніяк не хочу. А тепер хоч би що ти робив, більше я тобі нічого не скажу.