Але у глибині душі старий Джоліон розумів, що не зможе відмовити онуці.
Однак він нічого не обіцяв. «Треба ще подумати», — сказав він Джун.
VIII. БОСІНІ НЕ СТАЛО
Старий Джоліон не любив нічого вирішувати поспіхом; мабуть, він би довго міркував над тим, чи варто купувати будинок у Робін-Гілі, якби вираз обличчя Джун не переконав його, що вона не дасть йому спокою.
Наступного ранку за сніданком вона запитала його, на коли звеліти кучерові запрягти карету.
— Карету? — перепитав він, вдаючи здивованого. — Навіщо? Я нікуди не збираюся їхати!
Вона відповіла:
— Треба виїхати раніше, щоб застати дядечка Джеймса, поки він не вирушить у Сіті.
— Джеймса! До чого тут дядечко Джеймс?
— А будинок? — відповіла вона таким тоном, що годі було далі прикидатися.
— Я ще не вирішив, — сказав він.
— То виріши! Виріши! Ну ж бо, дідусю, подумай про мене!
Старий Джоліон пробурчав:
— Подумати про тебе… Я завжди думаю про тебе, а от ти про себе не думаєш. Ти не думаєш, до чого тебе доведе твоя впертість. Та нехай уже, скажи, щоб подали карету о десятій.
Чверть на одинадцяту старий Джоліон уже ставив свою парасольку в холі на Парк-лейн, — пальта й капелюха він вирішив не скидати; він сказав Уормсонові, що хоче побачитися з господарем, і, не чекаючи, поки той оповістить Джеймса, пройшов у кабінет і сів.
Джеймс саме розмовляв у їдальні з Сомсом, що прибув сюди перед сніданком. Почувши, хто завітав до нього, Джеймс стурбовано пробурмотів:
— Чого йому треба від мене?
Він устав.
— Ти краще не гарячкуй, — сказав він Сомсові. — По-перше, треба довідатися, де вона, — я звернувся б до Стейнера: їх ніхто не перевершить, як вони не зможуть знайти її, то інші не знайдуть і поготів. — І раптом, несподівано розчулившись, промимрив сам до себе — Бідолашна! Просто не можу збагнути, що їй зайшло у голову! — і вийшов з кімнати, сякаючи носа.
Старий Джоліон не підвівся назустріч братові, а тільки потиснув по-форсайтівському його руку.
Джеймс і собі сів біля столу, підперши долонею голову.
— Як же ти живеш? — сказав він. — Щось давненько ти до нас не заходив.
Старий Джоліон пропустив це зауваження повз вуха.
— Як здоров'я Емілі? — запитав він і провадив, не чекаючи відповіді: — Я до тебе в справі Босіні. Мені казали, що ви не можете дати ради тому новому будинку, який він спорудив.
— Як це не можемо дати будинку ради? — відказав Джеймс. — Я знаю тільки, що Босіні програв справу і, напевне, тепер збанкрутує.
Старий Джоліон зразу ж скористався цією нагодою.
— Очевидно, так воно й буде, — погодився він. — І коли Босіні збанкрутує, то Власник, тобто Сомс, — зазнає збитків. От я й подумав собі: «Якщо він не збирається там жити…»
Помітивши, що в Джеймсовому погляді промайнуло здивування й підозра, старий Джоліон швидко додав:
— Я нічого не бажаю знати. Мабуть, Айріні не хоче переїздити — мені до того байдуже. Але я саме шукаю собі будинок за містом, не дуже далеко від Лондона, і якщо ваш дім мені підійде, то, може, я й придбаю його, звичайно, за помірну ціну.
Джеймс слухав брата, і в душі його сумніви й підозра чергувалися з почуттям полегшення, а до них домішувався і страх (може, за цією пропозицією криється щось непевне), і давня напівзабута довіра до старшого брата, чесного й розважливого. Тривожила його й думка про те, що саме дізнався старий Джоліон про Сомсове нещастя і звідки він міг про це дізнатись; і в нього прокинулася надія, що Джун не порвала ще з Босіні, бо тоді її дід навряд чи захотів би допомогти йому. Отак, украй спантеличений, але прагнучи приховати свою розгубленість і боячись ляпнути щось зайве, він мовив:
— Кажуть, що ти змінив свій заповіт на користь сина.
Насправді ніхто йому цього не казав; просто він зіставив два факти: те, що сам на власні очі бачив старого Джоліона разом із сином і онуками, і те, що старий Джоліон забрав свій заповіт із контори «Форсайт, Бастард і Форсайт». Постріл був влучний.
— Хто це тобі сказав? — запитав старий Джоліон.
— Я вже й забув, хто саме, — відповів Джеймс. — У мене погана пам'ять на прізвища. Пам'ятаю тільки, що прочув від когось. Сомс витратив на цей будинок силу грошей; якщо він погодиться продати його, то тільки за пристойну ціну.
— Ну, коли Сомс гадає, що я ладен заплатити за нього шалені гроші, — сказав старий Джоліон, — то він помиляється. Я не маю змоги розкидатися грішми, як він. Нехай спробує продати його з аукціону, побачимо, що йому за нього дадуть. Кажуть, що на такий будинок важко буде знайти покупця.
Джеймс, що в глибині душі поділяв цю думку, відповів:
— Це будинок для джентльмена. Сомс саме тут, якщо хочеш, то поговори з ним.
— Ні, — відказав старий Джоліон. — 3 ним іще рано говорити, та й навряд чи до цього дійдеться, якщо ми зараз не знаходимо спільної мови.
Джеймс сполошився: коли він мав справу з цифрами комерційної угоди, то почував себе впевнено, бо ж перед ним були не люди, а факти; але попередні розмови, на зразок цієї, збивали його з пантелику: він ніколи не знав, як далеко можна заходити.
— Та я ж нічого не знаю, — сказав він. — Сомс нічого мені не розказує. Мабуть, він поставиться прихильно до твоєї пропозиції — все залежатиме від ціни.
— Он як! — відповів старий Джоліон. — А я не жду від нього милості!
І він, обурений, надів капелюха.
Двері відчинилися, до кабінету зайшов Сомс.
— Там чекає полісмен, — сказав він з кривою усмішкою. — Він питає дядечка Джоліона.
Старий Джоліон глянув на нього сердито, а Джеймс мовив:
— Полісмен? Не розумію, чого йому треба. Але ти, мабуть, знаєш, чого він прийшов, — додав він, підозріливо позирнувши на старого Джоліона. — Ну що ж, поговори з ним.
Поліцейський інспектор стояв у холі, його світло-голубі очі мляво розглядали з-під важких повік гарні старовинні меблі, які Джеймс придбав на славетному аукціоні у Мавроджано на Портмен-сквер.
— Прошу сюди, мій брат у цій кімнаті, — сказав йому Джеймс.
Інспектор шанобливо приклав два пальці до козирка і зайшов у кабінет.
Джеймс дивився йому вслід, охоплений якимсь лихим передчуттям.
— Ну що ж, — сказав він Сомсові. — Незабаром ми довідаємося, чого йому треба. Дядечко прийшов розпитати про будинок.
Він повернувся разом із Сомсом у їдальню, але й там не міг заспокоїтись.
— Цікаво, чого йому треба? — промимрив він знову.
— Кому? — запитав Сомс. — Інспекторові? Його послали сюди зі Стенгоуп-гейт, оце і все, що я знаю. Мабуть, «сектант» дядечка Джоліона попався на якійсь крадіжці!
Але, незважаючи на вдаваний спокій, у Сомса було важко на серці.
Через десять хвилин старий Джоліон зайшов у їдальню.
Він підійшов до столу і мовчки спинився, сіпаючи свої довгі сиві вуса. Джеймс дивився на нього, роззявивши рота йому ще ніколи не доводилося бачити брата в такому дивному стані.
Старий Джоліон підняв руку й поволі сказав:
— Босіні попав у тумані під омнібус, його задавило на смерть.
З висоти свого зросту він позирнув на брата й племінника проникливим поглядом і додав, карбуючи кожне слово.
— Кажуть, що це самогубство.
У Джеймса відвисла щелепа.
— Самогубство! З якої речі?
Старий Джоліон відповів суворо:
— Якщо комусь про це відомо, то тільки тобі й твоєму синові!
І Джеймс не промовив ні слова.
Всім людям, що дожили до похилого віку, навіть усім Форсайтам, довелося зазнати горя. Перехожий, який бачить їх у шатах звичайності, багатства й комфорту, ніколи не запідозрить, що їхній життєвий шлях затьмарений чорними тінями. І кожній людині поважного віку — навіть самому серу Уолтерові Бентему — думка про самогубство хоч один-єдиний раз стукала в душу, спинялась на порозі, і її не впускала тільки якась випадковість, чи невиразний страх, чи остання надія. Форсайтам важко відмовитися від власності Неймовірно важко! Дуже рідко вони зважуються на це, а може, й ніколи не зважуються; і все-таки іноді вони майже здатні на такий учинок!
Навіть Джеймс! Борсаючись у клубку думок, він раптом вигукнув: