От маршрутчики чи таксисти, вони ж досі не люблять музики свободи, і це їх норма, а ми, діти цієї музики, час від часу зустрічаємо інакших представників їх класу. Представників їх класу, що вибиваються з цієї нормальності, а ми радіємо їм, залишаємо чайові за нормальність і адекватність за нашими параметрами, навіть не усвідомлюючи того, наскільки анормальними вони є для свого звичного середовища.
Діти, яким дають сповна розкритися, або ті, що наважуються піти альтернативним шляхом, за досить неоднозначною статистикою стають або успішними, або самогубцями. Невідомо, що краще для суспільства. Я була звичайною замкнутою дитиною, народженою в Радянському Союзі. Слухала і переспівувала пісні про наркоманів, не розуміючи в принципі, хто це такі. Не впевнена, що й батьки тоді це до кінця розуміли. Рок-н-рол звучав, наркотики у моєму житті з’явилися з Братів Гадюкіних, ТНМК і Андрія Миколайчука, ну тобто з’явилися не фізично, це просто були трендові розмови і пісні, всі тоді говорили про те, про що раніше можна було лише мовчати. А вперше я дізналася про те, що таке секс, із якоїсь «Енциклопедії сексуального життя». Тоді це були перші книжки свободи для дітей, перші переклади світових підручників з базової поведінки, з базової сексуальної освіти. З цих підручників можна було дізнатися більше, ніж зі шкільної практики спілкування. Ти колись розповідав історію про те, як тобі батьки подарували «Енциклопедію для хлопчика», а бабуся сховала подалі. В мене була майже ідентична історія. Був великий скандал, батьки йшли врозріз із моральними принципами своїх батьків, їх молодість проходила вже у часи, коли свободою пахло повітря, Перебудовою було просякнуто все навколо, відчувався Wind of Changes. А їх батькам все ще здавалося, що це тимчасово. Вони і далі шкодували про смерть Сталіна і чекали приходу нового, другого Сталіна. Їм подобалася ця закритість, або вони просто до неї звикли. Старше покоління, батьки наших батьків, взагалі не говорили зі своїми дітьми про секс. Менше знаєш — краще спиш. Потім стає вже пізно, коли несподівано з’являються венеричні хвороби, небажана вагітність. Але радянська культура продовжує диктувати умови і зараз — що менше дитина знає про світ, то довший час, імовірно, вона ним і не зацікавиться. Краще не говорити, бо можна щось пробудити.
Я довго намагалася згадати. Мені здається, що вперше я відчула якусь сексуальність у фільмі «Інтерв’ю з вампіром». Побачила як щось неосмислене, красиве і неосяжне мені, забитій дитині з маленького українського міста. Ти ж так написав у своїй статті про мене? Маленьке українське місто? Ну, не таке вже воно й маленьке. А ще були «Ті, що співають у терні» Колін Маккалоу. Там такі блискучі любовні сцени. Мені тоді здавалося, що блискучі, звісно. До речі, Маккалоу померла нещодавно, торік.
Мені було, напевно, років вісім, коли ми ночували у подружки, в бабусиній хаті. Напевно, сексуальна революція сталася саме тоді. У моєї подруги була старша сестра, яка щойно вийшла заміж. Ми довго сиділи й обговорювали шлюбну ніч. Це була наче розмова про щось таємне, страшне, незнане і дуже цікаве. Тоді я вперше зрозуміла, що таке статевий акт і для чого існують аж дві статі.
Потім я повернулася і почала розпитувати деталі у батька. Ми з ним були страшенно близькі якийсь час, але на цю тему батьки не дуже любили говорити. Тато давав натомість культурну освіту — він підсадив мене на Queen і Стіва Вандера. Тато був колоритним мешканцем нашого міста. Він трішки не вписувався у звичний архетип міського мужичка. Він ходив у таких круглих окулярах і носив вуса. Страшенно піклувався про свій зовнішній вигляд. При цьому він працював на заводі, як, здається, і всі у цьому місті. Міста-заводи, міста-примари. Тоді все було чудово, зараз я дивлюся фотографії, найперші наші кольорові фотографії. А там усі, геть усі сірі. Сірі люди із заводу чекають на брудний сірий автобус. Сірі люди з сірого заводу йдуть до своїх сірих хрущовок пішки. Я кручу фотографії в руках, мені здається, що вони вицвіли, припали пилом, може, колір за роки зійшов, але ні, він не зійшов, це кольорові фото сірості, на яких сірість здається ще сірішою, ніж якби вона була передана на чорно-білому знімку. Найгіршим було те, що навколо все ставало кольоровим, а люди боялися кольору і досі бояться. Вже були кольорові телевізори, вже давно знімали кольорові фільми, на показах мод вже давно показували кольорові сукні, а люди все одно вдягалися сіро. Я сховала кольорові фото і почала розглядати чорно-білі. На них все можна дофантазувати, на чорно-білих фото сірість — це властивість плівки, а не суспільства. Так я робила й у дитинстві, мені здається, я дофантазовувала кольори до буденності міста-примари.