Голова її поникла, буйна мідь волосся змішалася з білою хвилею хутра і, безсило розкинувшись упоперек шкури, вона заснула.
Майже водномить і я втратив свідомість. Світ закрутився в божевільній сарабанді, і я, мов мертвий, звалився біля Ками. Настала ніч, чорна, жорстока і накинула на очі плахту тіні.
З мертвоти сну мене вирвало ячання вихору. Я летів десь у просторах мороку, гнаний незнаною силою у незнаному напрямку. Піді мною завивав ураган, гнулися і стогнали дерева, поруч мене з реготом проносилися якісь тіні. Незабаром мій лет знизився і я мчав поміж стінами каньйону. Чиєсь крило, широке, пухнасте торкнулося мене, обганяючи, і помчало далі. Над вухом залунали смішні напівзвірині голоси, а відбившись від схилів ущелини, розтанули десь на манівцях.
Раптово хмари розверзлися, і в просвіті зблиснув місяць, затоплюючи землю примарним зеленим світлом. У вишині наді мною скажено мчав табун голих людських тіл: юні дівчата з довгим волоссям припали ніжними кетягами грудей до козлиних хребтів; пишні жінки, що пашіли літом життя, поганяли величезних кабанів, обхопивши ногами їхні боки; гнучкі, засмаглі юнаків, чоловіків у розквіті сил і хтивих стариганів з іскрами тліючої жаги в згаслих очах несли божевільним галопом скривавлені кобили; гидкі сиві мегери осідлали коцюби, лопати, палиці, – розшаленілий вирій безсоромних тіл, потворних монстрів, скажених відьом.
Вузька горловина каньйону раптово розверзлася, і я опинився в улоговині, оточеній гірським хребтом: посередині здіймався в небо гранітний конус. Тут людська сарана приземлилася, наповнюючи долину гиканням, іржанням, реготом. Звідкись з-під землі вирвався вогонь і кривавими відблисками осяяв улоговину. Всі погляди спрямувалися до плескатого вершка конусу, залитого пурпуровим світлом: там, на висіченому в скелі троні, сидів, підібгавши під себе кудлаті копита, гігантський андрогін з головою бородатого козла, з козячим вим’ям і збудженим фалосом – жахливий, похмурий, крилатий.
Натовп внизу захвилювався, зашумів:
– Гляньте! Це він! Наш пан! Це він, Бафомет[33] братів містичного Темплю[34], Тифон єгипетських магів, предвічний Аріман-пітон!..[35]
– Хвала тобі, володарю вогненних безодень, слава тобі, владико гріха і тілесних утіх, заступнику відлучених від лиця Божого! Покірні, припадаємо до стіп твоїх, лише тобі служимо, дарувальнику насолоди і божевілля крові! Біля підніжжя трону твого віддаємо почесті, одвічно лише тобі належні, складаємо до стіп твоїх поклоніння дітей цієї землі. Осанна, Пане Безодні! Осанна! Осанна!..
І захвилювалося море схилених голів і хвиля оголених хребтів зігнутих на знак покори.
Обличчя Сатани осяяла усмішка – дивна усмішка ситої гордині і зловісної радості. Він піднявся з сідала – величезний, непроникний – і змахнув змієподібною патерицею. Двоє братів, зодягнених в козлині шкури і чортячі роги, повели до трону по скелястому схилу якусь жінку. Вона йшла швидко, білосніжна у своїй наготі, в золотолитому плащі волосся, що спадало до стіп, крихітних, майже дитячих. Коли вже утретє жінка обійшла конус, піднімаючись до трону, я упізнав Каму. Захоплений погляд її був прикований до Бафомета, вона йшла, наче сновида. Біля підніжжя трону зупинилася покірлива і тремтяча. І тоді пролунав хрипкий сміх і прогримів наказ:
– Віддай поцілунок, належний твоєму панові!
З огидою я побачив, як вона припала вустами до його лівої ноги і руки.
– Хи-хи-хи! Ха-ха-ха! – реготало людське стадо внизу. – Виконуй свій обов’язок, юна відьмо! Вітай пана свого, як належиться!
Сатана обернувся до неї спиною і підняв хвоста.
– Цілуй! – гаркнув він, перекрикуючи регіт шанувальників. – Цілуй!
Вона виконала огидливий наказ, і чудовисько-андрогін, поклавши праву руку на її груди, виголосив:
– Ось печать – дар мого духу. Прийми її і носи в ім’я моє! – Він відняв руку, і на грудях Ками залишився ганебний знак диявольського стигмату. – Ти прийнята в число сестер і братів мого ордену!
Церемонія закінчилася. У пекельному шумі і реготі вона спустилася зі скелястого конуса і зникла в натовпі.
Невидима музика – спочатку повільна, дрімотна – раптово вибухнула оргією звуків – хрипких, криваво-спекотних жагою пожадання. Сотні голих постатей, взявшись за руки, оточили гігантським колом трон цапа. Поплив хоровод. Під несамовиті вигуки розпашілих самців і самок в такт сатанинського болера розгойдувалися голі торси, дугою згиналися спини, що блистіли від мазей і поту. Божевільний глухий тупіт босих ніг по траві, відбившись від гірського пасма, повернувся стократ посиленою луною.
33