Я прокинувся.
Був ясний, погідний день. Я лежав навзнак. На обличчя із заґратованого маленького віконця у протилежній стіні будиночка щедро лилася ціла злива сонячного проміння. Засліплений блиском, я примружив очі, а тоді уважно розглянувся навколо. Несподівано по тілі пробіг зимний тремт: у куті стояла труна. Її відкриті нутрощі зяяли на мене пусткою смерті.
Відвів очі, погляд упав на ріг помосту, на якому я лежав. Був накритий якоюсь плахтою чи то куском матерії. Машинально взяв її до рук: то була лаха, брудна від пороху й болота, рясно покрита сльозами свічок. Нагадав собі минулу ніч і шмату, яку підняв у темряві. Бррр… ногою скинув її на землю.
Протер очі. Рештки сну розвіялися. Цілком отямився.
Де ж я?
Під лівою рукою, що була занурена у сіно ложа, відчув якийсь твердий предмет, який до того несвідомо тримали мої пальці. Лінивство не дозволило мені ворухнутися і переконатися, що то було. Я лише повернув голову у той бік, проте нічого не побачив: стіна соломи і сіна заслоняла мою голову і той предмет, за який трималися мої пальці. Почав обмацувати його. Та невже?! Тепер я мав враження, що мої пальці дотикаються до чогось м’якого, неначе сукно… Чийсь рукав, чи що? І тут до мене дійшло. Моя рука цілу ніч підсвідомо трималася за передпліччя людини.
Я аж підскочив на помості. Вал соломи посунувся, відступаючи мужчину, що лежав тут-таки коло мене, на тому ж тапчані. Короткий погляд на обличчя товариша – і кров похолола в жилах: я упізнав блондина, якого бачив у сні.
То було те саме аристократичне обличчя, ті самі прекрасні риси, але тепер ще підкреслені гострим мазком смерті. Він штивно лежав на солом’яній підстилці у пом’ятому, ще вологому фраку, з водоростями, що сплутались у буйному ясному волоссі, зі смугами мулу на штанях і сорочці.
Я задерев’яніло сидів і дивився, не вірячи своїм очам.
Раптом одним скоком покинув ложе трупа і, не оглядаючись, почав натягати маринарку на плечі. Хотів якнайшвидше вийти звідси, утекти від цього місця якнайдалі.
А ззовні долинули численні кроки і шум голосів. Прикриті двері відхилилися, і всередину зайшло кілька мужчин. Троє чоловіків із війтом на чолі: жандарм, якийсь худорлявий індивідуум, подібний на громадського писаря, і двоє джентльменів. Товариство мало урочистий урядовий вигляд.
«Слідча комісія», – промайнула думка.
– А що пан тут поробляє? – запитав мене війт густим басом.
– Як то що… Я мимоволі переспав у цій хатині.
– Звар’ювалисьте? Та то ж трупарня, – суворо гримнув той.
– Та я вчора вночі тут заблудився, утікаючи від зливи. Не знав, куди потрапив.
– Га, вітаю з приємною ночівлею, – обізвався один із інтелігентів із козячою борідкою, напевне, лікар.
– Дійсно, трохи дивно спалося… То померлий?
– Його видобули тутешні хлопи вчора ввечері. Ріка викинула на берег неподалік млина.
– Панове, напевно, хочуть приступити до розтину? – поцікавився я.
– Власне. Комісія у зборі. Прошу, пане суддя, – звернулися до присадкуватого пана в урядовій шапці з текою під боком. – Чи зачекаємо на пана Гіжицького?
– А от і сам ясновельможний пан дідич! – хором відповіли хлопи, роблячи місце мужчині, який в цю мить переступав поріг трупарні.
Новоприбулий зняв широкого білого капелюха – панаму і, окинувши нари коротким позирком, зблід, як стіна. Я упізнав чоловіка зі сну. Запанувала мертва мовчанка. Лікар відкрив великий горіховий ящик і почав видобувати з нього інструменти. Під сонячним світлом зблискували зимні леза ланцетів, звучав металічний дзенькіт скальпелів і пінцетів.
Мовчки уклонившись присутнім, я поспішив покинути хатину.
За дверми мене привітав шумом ґедзів і птахів скупаний у ранкових росах цвинтар.
ПРОБЛЕМА ЧЕЛЯВИ
Якось пополудні, у звичайну годину прийому, мав я нову пацієнтку. Своїм візитом ушанувала мене, невролога-початківця, пані Ванда Челява, дружина всіма знаного професора доктора С. В. Челяви, який, не перший вже рік займаючи кафедру в нашому місті, здобув собі славу видатного дослідника в царині психопатології.
Поява цієї гарної, чарівної жінки здивувала мене незмірно. Я не міг одразу зрозуміти, чому вона не звернулася по лікарську пораду до чоловіка, який, щоправда, останнім часом обмежився майже виключно сферою теоретичних пошуків, але, без сумніву, в цьому винятковому випадку поступився би ними. Лише її сповідь, пов’язана з імовірною психічною хворобою, кинула нове світло на мотиви цього кроку. Симптоми, що супроводили позірну хворобу, справді носили такий специфічний характер, що пані Ванда не лише не могла, а й, щобільше, не повинна була шукати допомоги в чоловіка.