– Пане докторе! Дякую за допомогу й порятунок. Проблему мого життя розв’язано. Прошу Вас бути свідком у цій справі. Мусимо негайно доповісти властям й усунути трупа.
І подивився на мертвого Стахура дивним, загадковим поглядом.
Дивився і я, пройнятий жахом і здивуванням. Несподівано почув якийсь глибокий, всеохоплюючий біль: шкода мені стало цього злидаря, цього геніального дідька, людини нічного мороку і злочину, трагічної іграшки життя.
І, вклонившись, я мовчки відійшов.
Через два тижні після цього випадку на лаву обвинувачених суду в П. сів проф. д-р С. В. Челява – за звинуваченням у вбивстві. Після проведеного слідства і заслуховування свідків підсудного звільнили двадцятьма трьома голосами проти трьох від вини і кари.
Двома роками пізніше Лондонське наукове товариство видало твір проф. С. В. Челяви під назвою «The Soul and the Body or The Hіstory of a Man wіth Two Bodіes. The Рrobleme of My Lіfe» («Душа і тіло, або Історія людини з двома тілами. Проблема мого життя»). До тексту автор долучив два портрети: свій і брата Стахура.
ЦАРИНА
Збігло вже дванадцять літ відтоді, як Вжесьмян остаточно покинув писати. Як уклав у 1900-му четвертий том своїх оригінальних і химерних поезій, так і замовк, і назавше зник з очей громадськості. Звідтоді й не ворухнув пером, не озвався бодай благеньким віршем. Не зрушили його мовчанки й закиди приятелів, не звабили голоси критиків, які тлумачили цю довшу паузу, як задум нової, грандіозної штуки. Але очікування ті не справдилися, і Вжесьмян не озвався вже ніколи.
Поволі пішла про нього ніким не спростована опінія, чітка і ясна, як день: мовляв, передчасно вичерпався.
– Так, так, – смутно хитали головами літературні ласуни, – щось зашвидко він списався. Знати, не відав економії творчості і надмір думок примудрявся увібгати в один твір. Велич авторського помислу, спресована у стислих, ущерть насичених мініатюрах, швидко притлумила його тягарем змісту. Трунок виявився заміцний: треба було його трохи розбавляти. І ось маєш: йому вже забракло теми. Зрештою, ніхто йому в тому не винен.
Поголос сягав Вжесьмянових вух, одначе не спричиняв з його боку щонайменшої реакції. Згодом усі змирилися з версією передчасного виснаження і замовкли. Постали, зрештою, нові таланти, на видноколі вималювалися нові постаті, і його нарешті лишили у спокої.
Публічність, без сумніву, була навіть вдоволена таким обертом справи – Вжесьмян ніколи не був аж такий популярний. Твори цього здивачілого поета, просякнуті буянням фантазії, позначені яскравою індивідуальністю, справляли некорисне враження, обертаючи на прах усталені естетично-літературні норми, дратували дослідників тим, що у немилосердний спосіб креслили всі прописні псевдоістини. А з часом його доробок було визнано за витвір хворобливої уяви, чудернацький плід маніяка, а то й шаленця. Як не крути, а Вжесьмян був незручним автором, він непокоїв і безпідставно каламутив спокійну воду. Тому по його передчасному відході багато хто зітхнув із полегшенням: оце, врешті, спочинемо.
І ніхто ні на хвилю не припустив, що присуд міг хибити, що причиною усунення з виднокола не конче мало бути творче виснаження і занепад. Хоча, по-правді, Вжесьмянові було байдуже до всіх тих легенд, він мав це за справу цілковито приватну і навіть не мислив спростовувати пусті балачки.
Справді, а навіщо? Коли те, чого запрагнув, утілиться, майбутнє відкриє цілу правду і розтрощить тверду шкаралупу, в яку добровільно себе ув’язнив. А коли прагнення не збудуться, пощо ж марно наражатися на кпини і обмови? Краще було вичікувати і мовчати.
Бо не бракувало йому сили і розмаху, лиш огорнули його нові задуми. Вжесьмян зажадав сильніших засобів експресії, запрагнув потужніших творчих реалізацій. Слова йому вже не вистачало, тож шукав чогось безпосереднішого, роздивлявся за матеріалом пластичнішим і придатнішим до матеріалізації помислів.
Ситуація була тим заплутанішою, марення тим ірреальнішими, що його творча стежина відхилялася далеко вбік від битих шляхів.
Досі переважна більшість взірців штуки оберталася в царині більш-менш реалістичній, вимальовуючи, а чи прикрашаючи прояви життя. Але сюжети, нехай навіть і вифантазувані, завжди бувають прямою аналогією реальності, употужненою, щоправда, через пафос чи екзальтацію, а себто здатною справдитися у певнім часовім моменті. Подібно й образи здатні колись матеріалізуватися, і ніщо не перешкоджає вірі у таку можливість – розум не бунтує проти її вірогідності. Навіть твори більшости фантастів не заперечують подальшого втілення, за умови, що не виглядають на забавку чи недбалий усміх управного жонглера.