Одначе Вжесьмянові вся справа уявлялася трохи інакше. Його дивакувата, загадкова творчість була одною суцільною фікцією. І даремно крутилася довкола неї зграя пролазливих, як лиси, критиків у пошуку так званих «літературних впливів», «аналогій», «закордонних течій», у надії дібрати ключ до неприступного замка Вжесьмянової поезії. Даремно спритні рецензенти вдавалися по допомогу до стовпів психіатрії, марно гортали стоси найрозмаїтіших праць, дурно порпалися в енциклопедіях: твори Вжесьмяна завше звитяжно виходили з сутички з інтерпретаторами і повставали ще більшою таїною, ніж до того – приголомшуючі, грізні, недосяжні. Від них віяло таким понурим фатумом, аж дрижаки проймали до кісток.
Попри свою безперечну, абсолютну фікційність, що у жодному пункті не перетиналася з реальністю, Вжесьмян страшив, притягав, уражав. І ще ніхто не пройшов попри його доробок з легковажним змахом рамена. Щось зачіпало в тих творах, коротких і стислих, як доторк, щось приковувало увагу, муляло душу. Якесь потужне навіювання променіло від блискучих мініатюр, писаних стилем позірно холодним, ніби бухгалтерським, ніби науковим, за яким пульсував утім запал шаленця.
Бо Вжесьмян вірив у те, що пише: із плином літ він дійшов переконання, що кожна, бодай найзухваліша, думка, всяка, бодай найбожевільніша, фантазія здатна здійснитися у просторі і часі.
– Людина ніколи не мислить намарно. Жодна думка, навіть найхимерніша, не гине безплідно, – полюбляв твердити у колі приятелів і знайомих.
І власне, ця віра у матеріалізацію фантазій розливала потаємний жар по артеріях його віршів, саме тому, мимо позірної стриманості, вони проймали до кісток.
Одначе він ніколи не був задоволений собою; як і кожен щирий мистець, шукав постійно нових засобів реалізації, щораз то виразніших форм, здатних якнайповніше втілити його думку. Зрештою, він облишив слово, знехтував мовою, як надто крихкою формою експресії, і потягнувся до чогось безпосереднішого, що за пластичністю і вразливістю перевершило б усі попередні спроби.
Це не мало нічого спільного з «відпочинком слова» символістів. Вжесьмян уважав їхні досліди надто блідими, надто імлистими і – нещирими. Він прагнув іншої реалізації.
Якою вона мала бути – і сам до пуття не відав, але вірив у її можливість непохитно. Досвід, здобутий ще в літа, коли писав і друкувався, зміцнив сю віру. Іще тоді переконався, що мимо повної фікційності, його поезію наділено потужною силою впливу на світ і людей. Химерні фантазії Вжесьмяна володіли запліднюючою міццю, збурювали незбагненні вихори, якісь божевільні розумові монади, котрі несподівано проявлялися у вчинках і жестах певних людей, у перебігу певних подій.
Однак йому і того було замало. Прагнув здійснення, незалежного від реальності і свобідного, як мрія. Це було б ідеалом – абсолютна, до решти, реалізація…
Вжесьмян розумів, що вона може його погубити. Цілковите справдження стало б одночасно абсолютним вичерпанням, смертю від виснаження, від надміру.
Бо найвищий ідеал, як відомо, у смерті. Штука пригнічує мистця своїм тягарем; помисли, зреалізовані вповні, можуть стати мстивими і небезпечними, особливо помисли божевільні. Відірвані від реального підґрунтя, вони приховують небезпеку для творця.
Вжесьмян усвідомлював цю небезпеку, та це його не спиняло. Прагнення було сильнішим над усе.
Літа тим часом тихо спливали, а задумане все не збувалося. Вжесьмян повністю віддалився від світу і замешкав на околиці міста, на відлюдній передміській вуличці, що виходила на луки і пашниці. Тут, усамітнений у двох тісних кімнатках, відтятий від товариства, витрачав він місяці й роки на лектуру і споглядання. Поволі прояви реальності обмежувалися у щодалі вужче коло. Він не приділяв їм щонайменшої уваги, відшкодовуючи лише мінімальну, неминучу данину. Поза тим, повністю замикався в собі, в своїх мареннях і в тузі за їхнім здійсненням. Ідеї, не вихлюпнуті, як давніше, на папір, наливалися міццю і соками, бубнявіли непролитою сутністю. Часом йому здавалося, що вони вже не абстрактні, що вони згущуються і матеріалізуються, і що варто сягнути рукою, щоб їх ухопити. Однак ілюзія швидко розвіювалася, щоби звільнити місце гіркому розчаруванню.
Але він не втрачав надії. Аби не розпорошуватися на споглядання картин зовнішнього світу, обмежив коло щоденних візій до кількох образів, які поступово зливалися з його ідеєю, сполучалися в одну своєрідну царину.
Так поволі постало якесь тонке середовище, якась таємнича оаза, до котрої не мав доступу ніхто, крім Вжесьмяна – володаря невидимого острова. Оце його «mіlіeu»[16], по вінця наповнене мареннями, невтаємниченим видавалося звичайним місцем у просторі. Люди могли спостерігати лише його зовнішній бік, його фізичне існування, але не годні були відчути пульсуючого всередині розчину мислі, павутинно-тонкого зв’язку, який лучив його з Вжесьмяном…