– Та що я вам такого заподіяв?
– Ми хочемо жити повним життям! Ти, мерзотнику, прикував нас до цього дому! Ми хочемо вийти на світ, звільнитися від місця і жити на свободі! Твоя кров зміцнить нас, твоя кров додасть нам сили! Задушити його! Задушити!
І вони простягли до нього тисячі неситих вуст, тисячі блідих мацаків.
Він відчайдушно метнувся до вікна, аби вискочити, та легіон слизотних зимних рук ухопив його за поперек, запустив покручені гаки пальців у волосся, обвинув шию… Він смикнувся – раз і другий. Чиїсь пазурі уп’ялися в горлянку, чиясь пащека присмокталася до скроні…
Він спотикнувся, сперся на підвіконня, переважуючись назад… Судомно випростав руки, на сполотнілі уста злетів змучений усміх – був уже мертвий…
А в той самий мент, коли у нетрях вілли стигло в агонії Вжесьмянове тіло, досвітанкову тишу обірвав глухий плюскіт. Ішов він від кожного кута дому. Поверхня зеленої запліснявілої води заклекотіла – у глибині зогнилої, закутої в іржаві обручі діжі двигнули якісь вири, захвилювалася каламуть, забулькотіли відстої. Відтак на поверхню вигулькнула пара великих роздутих бульбашок і випхався бридкий цурпалок руки. За ним якийсь чи тулуб, чи оцупок – і врешті із твані випірнула, стікаючи водою, запліснявіла і затхла потвора – чи то людина, а чи звір, чи то пак рослина. Потвора здійняла до неба задуману твар, розтулила губасту пельку у незбагненній дурнувато-загадковій усмішці, видобула з діжі покручені, як стебла коралів, кінцівки і, струсивши воду, потупцяла геть непевним, розхвицяним кроком…
А вже благословлялося на світ, і фіолетові зблиски ковзали неосяжними просторами світу.
Чудисько відхилило садову хвіртку, перехильцем здолало стежину і, облите аметистовими струменями зорі, попленталося на поснулі у мороці луки й оболоні. Постать його поволі маліла, розводнювалася, гасла, аж доки не здиміла у ранішніх зблисках…
З ТОМУ «КНИГА ВОГНЮ»
ЧЕРВОНА МАҐДА
У вартівні пожежної дільниці панувала тиша ночі. Світло ліхтаря, почепленого високо на гаку під склепінням, розсіювало тьмяне віяло променів на квадратну кімнату з двома тапчанами під стіною і шафою з актами та запасними шоломами. Під вікном за столом сиділо двоє пожежників над партією доміна, пускаючи час від часу клуби жовтого диму із довгих, вишневих файок. Грали без захоплення, немов для того, аби вбити час, бо їхні рухи були ледачими, а з облич, натомлених чуванням, віяла нудьга і сонливість. Часом хтось із них широко позіхав і розправляв сутулі плечі, інколи у півгуби бурмотів якусь заувагу. І знову западала тиша, сповита димом люльок.
На тапчанах лежало двоє чергових: один під лівою стіною смачно хропів, а його партнер з протилежного боку в той час із запаленою цигаркою непорушно втупився в стелю. У якийсь момент, відвівши очі від стелі, придушив недопалка і кинув у кут кімнати. Один із гравців озирнувся:
– А що, не спиться, пане сержанте?
– Таки не спиться. Грайте далі. Волію думати, – він повертівся на ліжку, сплів руки під головою і замислено задивився на велику картину святого Флоріана.
Щось непокоїло сержанта Петра Шпонара. Вже три тижні, як повернулася його єдина донька Маґда, а разом із нею – ті самі клопоти й страхи, які два роки тому змусили її відправити куди подалі звідси.
А таки дивним створінням була донька пожежника. Висока, квола і бліда, вона привертала увагу порожнім поглядом глибоких чорних очей і не опанованими рухами рук. Цими руками, такими ж блідими, як і її обличчя, час від часу пробігали судоми, а довгі пальці нервово сіпались. Волосся мала буйне, чорне, яке вислизало, звиваючись з-під яскраво-помаранчевої хустки, що була єдиним статком бідної дівчини.
Її мати Марта, мабуть, була красивою циганкою, але померла рано, залишаючи в спадок хворобливу натуру і велику тугу за безмежними степами. Батько сердечно кохав Маґду, але немовби її боявся. Боявся її блідості, її затятості, та довгої і частої задумливості. Але були й інші, глибші причини батьківського ляку.
Його майбутній дружині наворожила стара циганка, що спокусить її біла людина, і матимуть вони дівчину, дочку полум’я, з якою батько буде боротися усе життя. Ворожба стала збуватися. Марта померла, коли дитині було п’ять років. Петро боязко чекав, коли таємничі слова почнуть набувати властивого значення. Маґда Шпонар мала тоді п’ятнадцять років і працювала в місті, на фабриці гільз, коли сталася перша пожежа: загорілися хтозна-яким чином ящики з обгортками, і пожежа за кілька хвилин перекинулася на ціле підприємство. Втрати були незліченними. Винуватця ніхто так і не викрив. Після пожежі знайшли робітницю Маґду Шпонар на підлозі в глибокім сні, у маленькій кімнатці, єдиній, яка уціліла від полум’я. Як вона протягом цілої години не задихнулася, оточена вогнем і їдким димом, і досі лишалось загадкою.