Пожежник ішов, наче п’яний, під батогами поглядів, завернув ліворуч, до якоїсь малої комірки, яка дивом уціліла в пожежі. Тут у кутку він побачив у калюжі крові бездиханне тіло своєї доньки; із жахливо надвоє розколотого черепа сочилася чорна, в’язка сукровиця.
– Маґдусю! Маґдусю моя! – заголосив нелюдськи і заточився непритомний під стіну.
ПОГАРИСЬКО
Роєцький відкрив один лист з великої купи, яка лежала на таці, перебіг швидко очима кілька рядків і відкинув.
– Стара баєчка, – позіхнув, недбалим рухом беручи наступний. – Набридло, – муркнув за мить, знеохочено відкидаючи і його.
Третій лист привернув його увагу.
– «Приятелю, – писав якийсь анонім. – Не зважай на забобони. Залиш їх старим бабам і перестарілим маразматикам. Не відступай від свого наміру. Будь рішучим… Доброзичливець».
– Гм, гм, – буркнув замислено, вдивляючись у червоний підпис «Доброзичливця». – Гм, гм… Видно, що люди дуже зацікавились тою справою.
Встав з крісла, вийняв з шухляди письмового столу великий пакунок паперу, загорнутий у жовтий папір. Вибрав кілька аркушів і розіклав перед собою на столі.
«Цікаво, – думав, порівнюючи їх з тим, якого щойно отримав. – Листи різні, а зміст майже всюди однаковий. І ті анонімні підписи, та ще й червоним чорнилом чи олівцем! Цікаво. Цікаво!.. Що б то мало значити? Історія комічна і водночас таємнича. Клуб якийсь червоний, чи що? Якийсь ідіотизм».
То вже починало його трохи злити. Бо з того часу, відколи вирішив побудувати віллу на околиці Кобриня, до нього почали напливати з усіх усюд листи. Найдивнішим було те, що непрошені дорадники належали до двох різних таборів: одні, яких Роєцький назвав собі «червоними», – настирливо заохочували його до будівництва, інші, – знав їх особисто, або ж колись чув про тих осіб (вони підписувались власними іменами), – відраджували його з таким же запалом, пробуючи будь-що відвернути від «шаленого наміру».
Взагалі, більше довіри викликали противники наміру, бо виступали з відкритим заборолом, не криючись під криптонімами і таємничими ініціалами. З іншого боку, запросини «червоних» мали присмак сенсації, будили авантурну жилку, що глибоко вп’ялася в характер працьовитого архіваріуса. Але їхня застережна аргументація не витримувала критики.
Все, що могли сказати на оборону своєї позиції його знайомі, мало присмак забобонів і марновірства, котрі зродились на тлі випадкового збігу обставин. Те, що вони писали, було, очевидно, виразом опінії міста стосовно тої справи. Панові Анджею глибоко запала у пам’ять розмова з якимось робітником, яка відбулась в Кобрині неподалік «того місця».
То було під вечір, коло восьмої години. Роєцький прогулювався вузенькими вуличками, шукаючи місце під будівництво вілли, бо інтереси праці змушували шукати якогось тихого, негамірного місця. Йому не імпонували ані готелі, ані його власне помешкання на Довгій, тому постановив вибудувати собі власний будинок десь далеко від галасливого центру міста і перевезти туди сім’ю. Не міг лише надибати відповідного місця.
Уже тиждень никав околицями, доки врешті забрів на вуличку, що круто піднімалась догори поміж пагорбів. То тут, то там з-посеред сосен вигулькували затишні будиночки. У вікнах інколи помічав легенький порух фіранок. Цікаві очі проводжали його. Проминув останні одноповерхові будинки і повертав уже направо на якийсь лужок, коли раптом його увагу привернула група ялинок, розкинута колом на невеликому пагорбку над річкою.
Це місце одразу припало йому до душі. Розташування дуже гарне, далеке від приміського сопуху, на тлі зелених лук і синявої стіни лісу під обрієм.
Роєцький перейшов кладку через потічок, що огинав пагорбок півколом, і почав наближатися до облюбованого місця. Добиратись було на диво легко: декілька кам’яних сходинок вели на вершину. Кущі були такими густими, що Роєцький не міг нічого крізь них побачити. Аж обминувши пагорб з північного боку, натрапив на широку просіку між деревами, якою і пройшов досередини. Тут йому відкрилося сумне видовище. Простір, який заслоняли ялинки, був згарищем.
З камінних фундаментів стирчали обвуглені балки, з двох боків, де збереглися стіни, такі вже ветхі, що аж хиталися під подувами вітру, повідставали шпалери, немов клапті здертої шкіри, замість даху усе покривало високе небо.
Натреноване око могло помітити, що будинок був збудований і оснащений з певним комфортом. Коло нього була альтанка, оплетена диким виноградом, яку вогонь не зачепив, дві грецькі статуї на клумбах і цистерна з червоного піриту. Поміж двома соснами хилитався на вечірньому вітрі мотузяний гамак.