І не помилився. Незабаром мав наступити той момент, що його так прагнув. Це сталося 19 березня, на сам День св. Йосифа.
Роєцькі повернулися додому пізно вночі після гучної забави в панства Вороновичів. Пані Марія, втомлена незліченними турами вальсу, незабаром запала у глибокий сон. Роєцькому не спалось. Запалив цигарку, лежачи на спині, і поринув у якісь неокреслені марення. Поволі образи почали набирати чітких форм і насичених барв, аж виник виразний контур будинку, що яскраво палав. Роєцький знав той будинок. То був Палац дожів у Венеції. Він бачив його кілька років тому під час подорожі за кордон. Тепер перед його очима виразно бовваніла пурпурово-кривава будівля на тлі чорної, душної літньої ночі.
Чому він уявив власне той палац? Сам не знав. Чув лише шквар вогню і виразний запах горілого – дуже виразний, дуже близький, ось поруч, за яку пару кроків…
Встав з ліжка, і, як сновида, запалив свічки. Затуляючи світло рукою, почав шукати чогось у скрині. Знайшов пакунок, приготований віддавна. Розв’язав. Посипалися сувої паклі. Підклав під шафу круглий згорток лахів і підпалив. Не оглядаючись, перейшов до салону, підкинув під фотель кілька сувоїв лахміття і, приклавши на мить свічки, покрався до їдальні.
За мить уже підпалював стіл у кухні і, душачись від диму, розкладав вогнище в покою для забав. Коли переходив до лазнички, дорогу йому заступило потужне полум’я, що бухало з алькову.
Засміявся до нього нервовим, коротким усміхом і зник у глибині коридору з пучком запалених шмат у руці…
Над ранок у Кобрині обізвалися тривожні дзвони.
– Нещастя! Горить! – кричали якісь налякані голоси.
У вікнах мигали бліді налякані обличчя, на вулицю вискакували люди. А дзвони заходились протяжним, похоронним стогоном.
– О, Боже! – залунав голос якоїсь жінки, – вогонь на Погариську. Роєцький горить.
– І той не вберігся!
– І на нього прийшов нарешті час!
Люди забобонно, остовпіло вдивлялися у величезну червону колону, що виросла над ялиновим пагорбом за містом…
Та ніхто не поспішав рятувати. Страх приклеїв ноги до землі, спутав рухи, скував волю.
Здалека зазвучала сирена пожежників. За хвилин п’ятнадцять прибули на місце. Та вже було запізно. Вілла стала суцільним морем полум’я. Вогнисті арабески зблискували з вікон, визирали поміж клубами диму з дверей, вистрілювали кривавими жалами вище коминів. А навколо з сокирою в руках шаленів Анджей Роєцький, з піною на вустах рубав ялинки і з якоюсь демонічною радістю кидав їх на поживу вогню…
Кілька сміливіших пожежників ввірвалися у будинок, щоб через якийсь час винести звідти дотла спалені тіла двох жінок і дитини. Роєцького, який запекло оборонявся, врешті зв’язали і завезли у божевільню.
БІЛИЙ УПИР
(Коминярська оповідка)
Був я тоді молодим підмайстром – таким, як ви, кохані хлопаки, – і робота горіла мені в руках. Майстер Калина – царство небесне його чесній душі – не раз казав, що я перший по ньому стану майстром, і перед усіма називав мене гордістю цеху сажотрусів. Та й справді, мав я міцні ноги і впирався ліктями в комині як мало хто.
На третій рік служби я дістав собі до помочі трьох підручних і став наставником для молодих колег. А було нас, разом із майстром, семеро, окрім мене, тримав Калина двох інших підмайстрів і трьох хлопців для підручної послуги.
Було нам добре разом. Бувало, на свята і в неділю зійдеться братство у майстра на гутірку при пиві, або взимку при теплому чаї під комином, наспівається, наплете новин донесхочу, так, що вечір злітає, ніби та куля, спущена зі щіткою в димареву горлянку.
Калина хлоп був письменний, розумний, багато світу звідав, не з одного, як то кажуть, комина вигортав сажу. Філософ був трохи, книжки любив страшенно, навіть газетку сажотрусівську нібито хотів видавати. Але у справах віри не мудрагелив – звичайно, особливу мав побожність до святого Флоріяна, нашого покровителя.
Після майстра найбільше я пригорнувся до молодшого підмайстра, Юзька Бедроня, парубійка щирого мов золото, якого полюбив за серце добре і просте, неначе в дитини. Hе довго ж тішився я його приязню!
Ще один товариш, Козулька, трохи меланхолік, тримався звичайно осторонь і уникав забави, але робітник з нього був знаменитий, сумлінний і навдивовижу завзятий. Калина цінував його дуже і тягнув його на люди, але без помітного успіху.
Зате охоче пересиджував Козулька на вечорах у майстра і з темного кутка прислухався до оповідань господаря, яким йняв цілковитої віри.