– Е, то вона, певно, тебе надуживає фізично? Щось ти дуже вже знеможений…
– І на се не можу нарікати. Авжеж, я щодень слабію, немає сумніву, цей демон в образі жінки невблаганно висмоктує з мене останні сили – безжально і неухильно, але часті стосунки тут ні при чому…
– Тоді нічого не розумію…
– І я не можу второпати, як їй це вдається. Але це, власне, через неї я став таким, яким ти мене бачиш. Це не підлягає витлумаченню. Ця жінка з завзяттям упиря поглинає всі мої життєві сили – чи ти розумієш, Влодку? Вона пожадливо всотує у себе моє життя, моє молоде життя…
– Перестань бувати у неї. Невже ти не можеш проявити чоловічу волю?
– Не можу, не можу. Я безсилий. Ти, може, чув? Я ж переселився до неї, ми вже близько двох років спільно мешкаємо в її віллі на Погулянці.
– Ага, тепер розумію, чому тебе давно не видно. Ти що, перестав виходити на вулицю, не буваєш ні в каварнях, ні в театрах? Невже вона забороняє тобі виходити?
– Та де там – я сам не маю охоти. Спершу не уникав товариства, а з часом став обмежуватися винятково спілкуванням із нею. Я вже не маю жодної потреби бачити людей, бо мене нічого з ними не пов’язує. Нині я цілком випадково завітав до клубу. Ніщо мене тепер не обходить, усе обридло. Щодалі я байдужію до всього на світі. Чую, як заволоділа мною якась центробіжна сила і я, наче зависнув між небом і землею. Нині я ще здаю собі з цього справу, але хтозна, як воно буде потім…
Запанувала мовчанка. Я уважно, з глибоким співчуттям дивився на нього.
– Зле з тобою, Казю, – по хвилі перервав завислу паузу. – Тобі треба лікуватися, бо маєш геть розхитані нерви. А може, ти неслушно звинувачуєш цю жінку, може, зародки хвороби засіли в тобі ще перед тим знайомством?
Він заперечно похитав головою:
– Ні, тут я цілковито певен. Перші симптоми зауважив після року спільного життя. Ні, це не нервовий розлад. Це щось геть інше, щось таке, що й не снилося нашим психіатрам.
– Припустимо. Але хто є тим демоном, тим упирем у жіночій особі? Чи можеш ти назвати її ймення?
– Вона зветься Сара Браґа…
– Сара Браґа… Дивне ім’ячко! Вона жидівка? Ім’я якесь старозавітне.
– Ні, вона, здається, протестантка. Усі її кревні повмирали. Із її скупих розповідей я зрозумів, що в її жилах тече кров старовинних кастильських родів, до якої пізніше домішалася германська кров. А взагалі я мало що знаю про неї, бо вона не любить оповідати про себе і про своє минуле. Судячи з усього, Сара давно овдовіла. Хто був її чоловік, не знаю, бо вона носить дівоче прізвище.
– А скільки їй років?
– Гадаю, десь близько тридцяти, хоча на перший погляд виглядає молодшою. Тут важко зорієнтуватися і легко схибити, бо вона не вживає жодної косметики і парфумів. Живучи з нею так близько, я знаю про це достеменно. Ти знаєш, а про неї і про її вік кружляє дивний поголос. Із певних спостережень і перешіптування служби я запідозрив, що насправді вона значно старша, ніж виглядає. У будьякому разі це загадкова жінка. Таємниця причаїлася в її домі, таємниця темна і зла, як сама господиня.
Він знеможено провів рукою по чолі:
– Ти змучив мене, Влодку, примусивши концентрувати увагу. Шалено розболілася голова. Бувай!
– Даруй, але я роблю це з приязні до тебе. Мене занепокоїв твій вигляд, а біль я зараз завиграшки усуну. Затримайся ще на хвильку – я присплю тебе на п’ять хвилин і за допомогою навіювання позбавлю страждань, згода?
– Та добре вже, тільки не затримуй мене надовго.
Я негайно взявся до процедури. Маючи чималий досвід у гіпнозі, вже за дві хвилини занурив його у глибокий сон… Раптом, під час сеансу, мені спала на думку певна ідея. Знаючи, що в нормальному стані буде складно намовити Казя на повторну візиту, я уві сні наказав йому завітати рівно за місяць, о тій самій годині. Раніше я аж ніяк не міг із ним побачитися, бо мав велику практику і часто від’їжджав. Віддавши обидва накази, я швидко виконав кілька passes contraires[24], і Стославський прокинувся.
– Ну, як тепер чуєшся?
– Біль минув безслідно. Дякую тобі, Влодку. А зараз я мушу йти. Прощавай!
– Радше, до побачення! Коли заглянеш до мене?
– Не знаю, може, вже ніколи. Не хочу дурно обіцяти.
Він міцно потис мені руку і вийшов.
Тільки-но в коридорі стихли кроки гостя, я повернувся до салону, де ще клубочився дим від наших папіросів. Відтак усівся при коминку і замислився, машинально погладжуючи лискучу шерсть мого вірного Астора.