Перегорнувши сторінку, я читав далі, з 6 розділу:
– «Янгол Рафаїл «сказав до хлопця: «Брате Товіє… Цієї ночі ми мусимо спати в Раґуеля… є у нього донька… Сара… Ми поговоримо про дівчину цієї ж ночі й заручимо її з тобою… Тоді Товія… сказав Рафаїлові: «Чув я, що вона була вже віддана за сімох чоловіків, і всі вони загинули у весільній почивальні тієї ж ночі, коли входили до неї… Чув я також… що то демон їх повбивав, і я тепер боюся». І тоді рік йому ангел Рафаель: «Послухай же мене, брате, не зважай на того демона, візьми її. Бо то тільки над таким, хто до шлюбу так чинить, що Господа від себе… відштовхує, а в своїх любощах так поводиться, наче кінь і мул, які не мають розуму… над тим демон має владу… Але якщо ти візьмеш її, то увійшовши до спальні, утримуйся від неї три дні і нічим іншим як молитвами з нею не займайся».
Я закрив Біблію і зиркнув на Сару.
Ніколи не забуду її в той трагічний момент. Розпач і сором, лють, страх і великий, безмежний біль глипали з вирви цієї демонічної душі, аби востаннє заграти на обличчі, спотвореному акордом дисонансів!
Вона, як пантера, кинулася на мене з хижо викривленими пальцями:
– Ти, підлий мерзотнику! Заскочив мене, знищив, розтоптав і ще хочеш панувати наді мною!
Я міцно вхопив занесений до удару п’ястук і крикнув:
– Угомонися, відьмо! Нині наша остання ніч – завтра я назавше облишу цей дім. Одначе не бажаю проводити разом з тобою ті пару годин, які лишилися до світанку. Мені обридло твоє товариство. Ти поводишся, як мегера, іди звідси! Лиши мене, я хочу врешті відпочити тут на самоті.
Вона дряпалася, виривалася, і мені коштувало чималих зусиль зламати її відчайдушний опір та випхати у салон, залитий потоками світла. Відтак, замкнувши за нею двері, з розстроєними сутичкою нервами, я повернувся до спальні і важко сперся на підвіконня, вдивляючись у непроглядну жалобу ночі…
Аж раптом тишу розтяв глухий, жаский, краючий душу жіночий крик. Був він настільки моторошний, настільки вражаючий, що попри все я кинувся назад до салону.
Тут було темно. Покій, перед хвилею залитий потоками світла, заполонила брутальна нічна пітьма: миттєво згасли електричні лампіони, змерхли фантазійні жирандолі. Крик раптом ущухнув, і запанувала глуха, задушлива тиша.
Охоплений невиразним ляком, я приніс зі спальні запалену лампу. Світло впало на подіум, у глиб… На нижніх сходинках лежала навзнак із розкинутими руками Сара. З її переораного жахом обличчя зирили на мене зісклілі у безруху смерті очі. Вона сконала миттєво, під впливом якогось нелюдського переляку.
ПОГЛЯД
Почалося це ще тоді – чотири роки тому, в той дивний, жахаюче дивний полудень серпневого дня, коли Ядвіга востаннє вийшла з його дому…
Була тоді якоюсь іншою, ніж звичайно, якоюсь більш знервованою, і ніби в очікуванні чогось. І пригорталася до нього так пристрасно, як ніколи раніше…
Потім раптом швидко вдягнулася, закинула на голову свою незрівнянну венеційську шалю і, палко поцілувавши його в уста, пішла. Ще раз майнув там біля виходу край її сукні і тонкий контур черевичка, і все закінчилося назавжди…
Через годину після того загинула під колесами поїзду. Одонич так і не довідався, чи смерть була результатом нещасного випадку, чи Ядвіга сама кинулася під розшалілу від швидкості машину. Адже була істотою непередбаченою, ота смаглява, темноока жінка…
Але не в тому суть, не в тому. Той біль, той розпач, той непогамовний жаль – це все було в тому випадку таким природним, таким звичайним. Але не в тому суть.
Спонукало до роздумів щось зовсім інше – щось до смішного незначне, щось другорядне… Ядвіга, виходячи від нього востаннє, не зачинила за собою двері.
Пам’ятає, як, випроводжаючи її до передпокою, перечепився і нетерпляче зігнувся, аби випростати загнутий кут килимка, коли ж через хвилю звів очі, то Ядвіги вже не було. Пішла, залишивши двері відчиненими.
Чому не зачинила їх за собою? Вона завжди така зібрана, так педантично зібрана жінка?..
Пам’ятає те прикре, те надзвичайно прикре враження, яке справили тоді на нього ті широко навстіж розчахнуті двері, які погойдувалися, ніби жалобна хоругва на вітрі, своїм чорним блискучим крилом. Дратував його їхній хиткий, неспокійний рух, який щохвилі то відрізав йому з-перед очей, то знову відслоняв зяючу жаром післяполудневого сонця частину скверу перед будинком.
Тоді це раптово прийшло на думку, що Ядвіга покинула його назавжди, залишаючи йому для розв’язання заплутану проблему, змістом якої є ті відхилені двері…