— Я Хесус де ла рей Муньос. Отець Ґракон попрохав мене перекладати, оскільки він не володіє англійською. Отець Ґракон зробив моїй родині велику послугу, яку саме, я не маю права сповіщати. Таким же чином мої губи на замку щодо справи, яку він наразі бажає обговорити. Вам це прийнятне?
— Так.
Він потис руку Муньосу, а потім Ґракону. Ґракон відповів іспанською і всміхнувся.
У його щелепі залишалося тільки п’ять зубів, але усмішка була сонячною і радісною.
— Він питається: чи бажаєте ви чашку чаю? Це зелений чай. Вельми освіжає.
— Це було б чудово.
Коли обмін люб’язностями між ними завершився, священник мовив:
— Цей хлопчик не ваш син.
— Ні.
— Химерною була його сповідь. Фактично більш химерної сповіді я не чув за всі роки мого священства.
— Це мене не дивує.
— Він ридав, — сказав отець Ґракон, сьорбаючи свій чай. — То були глибокі й жахливі ридання. Вони надходили з підвалин його душі. Чи мушу я поставити запитання, яке ця сповідь збудила в моєму серці?
— Ні, — сказав високий чоловік спокійно. — Не мусите. Він розповідав правду.
Ґракон закивав ще до того, як йому це переклав Муньос, і обличчя його спохмурніло. Він нахилився вперед зі зчепленими між колін руками і довго щось говорив. Муньос уважно слухав з помірковано безвиразним обличчям. Коли священник закінчив, Муньос переказав:
— Він каже, що в цьому світі трапляються дивні речі. Сорок років тому один селянин з Ель Ґраніонеса приніс йому ящірку, яка кричала так, наче то була жінка. Він бачив одного чоловіка зі стигматами, слідами тортур нашого Господа, руки і ноги того чоловіка кровоточили у Стражденну П’ятницю. Він каже, що це жахливі речі, темні речі. Це серйозно для вас і для хлопчика. Особливо для хлопчика. Це з’їдає його живцем. Він каже…
Ґракон знову заговорив, коротко.
— Він питає, чи розумієте ви, що ви вчинили в тому Новому Єрусалимі?
— Єрусалимовому Лігві, — уточнив високий чоловік. — Так. Я розумію.
Ґракон знову заговорив.
— Він питає, що ви думаєте з цим робити.
Високий чоловік похитав головою. Дуже повільно.
— Я не знаю.
Ґракон заговорив знову.
— Він каже, що буде молитися за вас.
За тиждень він прокинувся в поту від кошмару і покликав хлопчика на ім’я.
— Я повертаюся назад, — сказав він.
Хлопчик зблід під своєю засмагою.
— Ти зможеш поїхати зі мною? — запитав чоловік.
— Ти любиш мене?
— Так. Господи, так.
Хлопчик почав ридати, і високий чоловік його обійняв.
Сон до нього так і не йшов. Лиця чаїлися серед тіней, вихрячись перед ним, мов лиця, притьмарені снігом, а коли вітер навислою гілкою вдарив об дах, він здригнувся.
Єрусалимове Лігво.
Він заплющив очі і затулив їх долонями, і все почало повертатись. Він майже бачив те скляне прес-пап’є, отого типу, що в ньому здіймається крихітна хуртовина, коли його струснеш.
Салимове Лігво…
Частина перша. Дім Марстена
Жоден живий організм не може довго існувати нормально в умовах абсолютної реальності; навіть жайворонки і зелені коники, як дехто вважає, бачать сни. Дім-на-Пагорбі, не нормальний, стояв самотньо на тлі своїх пагорбів, хоронячи в собі темряву: він там простояв вісімдесят років і міг простояти ще вісімдесят. Всередині стіни висилися струнко, цеглини трималися чіпко, підлоги залишалися міцними, а двері розсудливо були зачинені; тиша безперемінно залягала серед дерева й каменю Дому-на-Пагорбі, і хоч би що там тинялося, воно тинялося на самоті.
Ширлі Джексон. Обмарний дім між пагорбів[13]
Розділ перший. Бен (І)
На той час, коли, їдучи на північ платною автомагістраллю, Бен Міерз проминув Портленд, у животі в нього почав відчуватися аж ніяк не неприємний дрож хвилювання. Було 5 вересня 1975 року, і літо насолоджувалося своїм великим фінальним фліртом. Дерева буяли зеленню, ніжно-блакитне небо було високим, а відразу за межею міста Фелмат на паралельній до магістралі дорозі він побачив двох хлопчаків, які йшли з покладеними на манір карабінів вудками на плечах.
Помінявши смугу на праву, він скинув швидкість до мінімальної на цій трасі і почав видивлятися бодай щось, що б дало поштовх його пам’яті. Спершу не з’являлось нічого і він намагався заспокоїти себе перед майже неминучим розчаруванням. Тобі тоді було лише сім. Отже, відтоді спливло вже двадцять п’ять років. Місцини змінюються. Як і люди.
13
Цитата з першого розділу роману «The Haunting of Hill House» (1959) авторки психологічних трилерів Shirley Jackson (1916–1965), яка вплинула на стиль Стівена Кінга.