— Ви? — Віктор сідає, ошелешений цим спокійним зізнанням.
— Я. Якщо ти спитаєш, чи я шкодую, то я відповім, що ні, бо різниця між живим і мертвим другом величезна…
— А… та війна… Ви й справді були в Іраку?
— О, це ціла історія! Тоді там ще не було польських солдатів. Я поїхав до Америки. Став військовим репортером. Знімав фільми. Робив світлини на фронті…
— Я відчував це! — Віктор уже майже забуває про важкий фотоапарат у рюкзаку. — Іноді, коли ви йде-те вулицею, то наче командос! Цей заклад пасує вам як корові сідло! Я маю на увазі… Заклад у порядку, але ви та світлини до посвідок… Ці ніякові п’ятихвилинні посмішки… — Віктор сміється коротко, чесно потішений своєю інтуїцією. За мить знову хмуриться. — Війна і дружба — це дещо інше. Ну, я вже піду, — заявляє він низьким голосом.
— Але ти теж на війні, — мружиться фотограф, — теж воюєш. Можливо, ти ще не знаєш, з якого боку. Скажи відверто, — Шимон на мить замислюється над проблемою, — скільки ця зграя лобуряк дає тобі за камеру? Сотню доларів?
— П’ятдесят.
— Я позичу тобі сотню. Заробиш у моєму закладі й віддаси, але кинь цю дурну справу. Назавжди.
Залягає ніякова тиша. Німа, як обличчя Ґродського-старшого на стінному портреті.
— Ви дасте мені два дні? — Віктор переводить погляд з батька на сина.
— Часу в тебе скільки хочеш. Зроби це. Як чоловік. Як справжній солдат…
Перед дверима хлопець зупиняється, збентежено поправляючи рюкзак.
— Звідки ви знаєте… що це зграя хлопців?
Фотограф кидає оком на вікно.
— Бачу часом, як ти з ними балакаєш, і завжди помічаю, що вони тобі не товариші.
Пролунав веселий дзвінок — Віктор вийшов. За хвилю дзвінок замовк, але якась жінка в строкатій шапці знову повернула його до життя, заходячи в ательє. Віктор проминув будинок, і здавалося на сонці, наче його щойно цілком відремонтували. Десь угорі дзявкав самотній пес. Тонкими струмочками по облупленому тиньку спливав із даху талий сніг. Хтось повісив на балконі оберемок білизни. Хтось уперто гатив молотком у старі стіни квартири на першому поверсі. Усе було як завжди, але ця знайома, як власна долоня, місцина здавалася Віктору прекраснішою, ніж зазвичай. І приємнішою. «Може, світ завжди кращий, коли тобі є з чого вибирати?» — подумав Віктор, перш ніж зникнути в темному закапелку червоного будинку.
Шимон обережно зачинив важкі двері, що відрізали його від щебетання клієнтки в строкатій шапці, яка позувала на фото. Він важко впав у крісло і заплющив очі.
Шоґун… єдиний поляк, якого він зустрів в Іраку. Шаленець, який, ризикуючи власним життям, воював у лавах американської армії. Тільки заради того, щоб в ім’я непевних ідеалів лізти на рожен. Йому було тоді років двадцять… Коли вони зустрілися, під час однієї з небезпечних операцій, той сказав йому: «Повертайся до своєї країни, братан, бо я тобі квіти на могилу не носитиму. Тут, у пустелі, квіти не ростуть». Але потім, у саморобних бараках, Шоґун знайшов його поглядом. Підійшов і спитав: «У тебе є щось із Польщі? Якась газета чи книга?»
Шимон мовчки витягнув із рюкзака старий номер «Політики» і мішок твердих карамельок-«рачків».
Відтак він дивився зі свого кутка, як хоробрий трапер[7]схиляється над сторінками журналу. Спливла не одна хвилина, поки чолов’яга нарешті глянув на Шимона запаленими від утоми очима.
— Давно нічого не читав, — коротко зізнався чоловік, віддаючи зім’яту газету.
— Залиш собі. Я її вже переглянув. — Шимон розкрив пакет «рачків».
— Де ти їх узяв? — Шоґун жадібно схопив цілу жменю цукерок і заходився швидко жувати. — Колись я їх найбільше любив. — Він розгриз чергову і схвально кивнув. — Вони були тільки на Різдво…
Шимон намагався уявити собі цього високого здорованя, який малим хлопчиськом нетерпляче крутиться під ялинкою, але йому забракло фантазії. Тож довелося повірити Шоґунові на слово, що безстрашний лев пустелі колись був маленьким, симпатичним хлопчаком. Досить ввічливим, щоб дістати «рачки» в різдвяному подарунку.
Чи тільки цукерки їх здружили? Чи, може, схожість життєвих спогадів?.. Згодом Шимон ніколи вже над цим не ламав голову. Вони завжди були разом. Навіть солдати жартували з цього приводу — мовляв, як подружжя. І так, аж поки повернулися. «Ми вдвох просто втекли від минулого, але кожен із нас по-своєму», — подумав Шимон, дістаючи з шухляди світлину, на якій вони стоять поруч, дивлячись в об’єктив. Молоді й засмаглі. Тоді ще повні мрій, горді з подарованого їм дару життя та блискучої нагороди, недбало вставленої у бавовняний мундир.