— Мама дозволила тобі готувати? Такій маленькій? — Зося з острахом глянула на розвеселену Каю. — А якби той окріп вилився на тебе?
— Тоді, мабуть, мені не сподобалося б куховарити. А так… Я люблю готувати та їсти… на жаль, — зітхнула дівчинка, посуваючи до Зосі тарілку з чорницями. — Спробуйте. Сама збирала. Вони зі шматочками груші. Смачно, чесне слово!
— Справді, смачно! — Зося грубо облизала ложку і лагідно глянула на нову подругу Йоанни. — Що ж до мене, то тебе, Каю, я можу хоч зараз узяти за дочку. Ти цілком на це заслуговуєш. Хай би ти готувала тільки млинці й час від часу додавала трохи чорниць.
— Спасибі, — прошепотіла зворушена Кая. І щоб приборкати дедалі червоніший рум’янець, подалась на кухню по малиновий чай.
— Я також тобі дякую, — озвалась Йоанна, сповнившись якоїсь не властивої їй поваги. — Хто б міг подумати… Ніби звичайна вчителька, а знаєш людей, — докинула вона вже звичним самовдоволеним тоном, перш ніж зникнути за дверима кухні.
Досить було вимкнути верхнє світло, щоб кімната Йоанни перетворилася на затишний дівчачий прихисток, освітлений полум’ям мерехтливих свічок.
— Я люблю таку теплу темряву, — Йоанна запалила останню свічку зі своєї багатої колекції: вона пахла лісом і ялиновими шишками.
Дівчата вмостилися на широкому матраці, між плюшевим ведмедиком і купою компакт-дисків та альбомів.
— Моя Сирія… — Йоанна дістала найближчу колекцію фотографій. — Сьогодні вона влазить в один альбом, а колись це був цілий світ. З мамою, татом і чорними вдовами.
— Нічого собі родинка! — засміялася Кая. — А чорна вдова — це жарт, еге ж?
— Навпаки. Ці павуки любісінько живуть там, лякаючи європейців.
— Як на мене, краще вже чорні вдови, ніж дражнилки однокласників, — спохмурніла Кая. — Я знаю, мене важко не помітити, а як подивитися правді в очі, це майже вирок…
— Нічого тобі не загрожує, поки ці дурні борються за шкільний трон, — Йоанна приязно поплескала рукою подругу. — Зараз вони мають вибрати з-поміж себе вожака зграї. Повибивають одне одному трохи зубів, а наші довгоногі дівулі верещатимуть від захвату в кутку. Ось побачиш, перш ніж з’явиться новий Ґолота,[8] ми вже й гімназію закінчимо.
— Твої б слова та Богові у вуха! — сумно пробурмотіла Кая, але тут же пирхнула сміхом, насилу впізнаючи Йоанну на одній із яскравих світлин. — Ця руденька й кучерява — це справді ти?
— А хто ж іще! Бачиш, море, пляж, усі навколо смагляві, а я нагадую білок на сковорідці.
— Справді. Тебе теж важко було не помітити, — полегшено зітхнула Кая. — Іноді добре мати товаришку в нещасті. А на цій фотці вигляд у тебе такий, ніби ти ось-ось заплачеш.
— Я й хотіла!
— Як можна плакати в раю? Знаєш, я навіть на Балтиці ще не була…
— На Балтиці, хоч там і холодно, вигляд у мене був би щасливіший. А рай на оцій фотці аж кишить невеличкими підступними крабами, які, на втіху татові, що мене фотографує, саме щипають мене за ноги. То, мабуть, завдяки їм я так швидко навчилася плавати…
— Там тільки скорпіонів бракує, — здригнулася Кая. — А краби мені навіть подобаються, особливо з перцем чилі. У нашому будинку ніхто б до них і не торкнувся, але моя тітка класна, тому, коли запрошує друзів, готує їм морепродукти.
— А ти з’їла б скорпіона? — Йоанна старанно гортала важкі альбомні сторінки. — Будь ласка, ось вони! — Дівчинка гордо показала на чергову світлину. — Досить зняти їх із цієї кам’яної стіни і полюбити.
— Страх та й годі! Як вони туди позалізали? Така маленька дитина проти жорстокої природи!
Вони голосно і щиро засміялися.
— Але, — озвалася Йоанна тихо та серйозно, — якби хтось дозволив мені пережити це знову… Навіть зі скорпіонами й теплом, яке виганяє з тебе сім потів. Я повернулася б туди.
— Сумуєш? — глибокодумно прошепотіла Кая.
— Так. Але, знаєш, більше за дитинством, яке я там провела, ніж за Сирією.
— Мабуть, справа в тому, що тоді в тебе були батьки…
— І що я не почувалася самотньою.
— А я просто тобі нагадую: у тебе є кльова сестра! — Кая мимоволі обійняла Йоанну за тонкі плечі. Але вона не могла відірвати очей від світлини, де Йоанна, вчепившись у батьківські руки, ніби руда мавпа, сміється, шкірячи білі зубенята просто в об’єктив камери.
— Зося колись була моєю зведеною сестрою. Зараз просто сестра і все, — Йоанна щільно загорнулась у ковдру. — Раніше ми не дуже знали одна одну, бо я була з моїми батьками там, а вона — тут… Вона набагато старша й жила завжди окремо… Тільки після смерті батька Зося переїхала до нас. Потім, коли не стало матері, ми продали будинок і почали все спочатку. Я боюсь навіть думати, що сталося б зі мною, якби не вона…