— Це трохи, як у мене… — задумливо мовила Кая. — Мій батько вивчав сільське господарство, приїхав до нас у село на практику і познайомився з моєю матір’ю. Вона з бідної сім’ї, але така гарна… Сьогодні вже по ній не скажеш, бо вона занадто багато пережила, і, знаєш, як це буває…
Йоанна кивнула, струснувши головою і викликаючи кучеряву бурю на голові.
— На самому початку було нібито добре. Вони одне одного кохали, купили ділянку землі… Але батько сумував за своєю родиною, а та й знати його не хотіла. Мовляв, зовсім пустився берега, зійшовся з якоюсь неосвіченою дівкою…
Запала хвиля тиші, в яку закрався мелодійний спокійний голос Анни Марії Йопек.[9]
— Тоді, коли нас народилося четверо, — знову озвалася Кая, — почало бракувати грошей. Я пам’ятаю, як мати бралася за будь-яку роботу. Вранці в полі працювала, вечорами шила… А що заробила, ділила таким чином, щоб вистачало на життя і на подарунок для батька. Вона купувала йому завжди щось дуже вишукане й дороге. Неначе знала, що без цих задоволень він не був би щасливий із нею…
На обличчя Каї лягла довга тінь, але Йоанна вирішила, що це через ту свічку, яка щойно згасла, потягнувши під стелю струминку ніжного диму.
— Подарунки не допомогли, і почалися претензії. Удома холодно, діти репетують, а вони собі гризуться, як пес із котом. Я думала, то через мене, що я мало їм допомагаю. Мовляв, не встигаю прибирати й готувати. Це був кошмар. Отож, коли батько вперше поїхав на заробітки, а моя мати повірила в те, що в них усе знову налагодиться, я зітхнула з полегшенням. Але повернувся він тільки один раз. Залишив їй якісь гроші, пожартував з нами. Дав хлопчакам по якійсь металевій машинці. Мені — ляльку Барбі, наче я не мала про кого піклуватись. І слід за ним прохолов.
— Страхіття, — Йоанна піднесла очі на Каю, бездумно переглядаючи альбом.
— Навіть кольорової світлини не лишилося мені від тата, — зітхнула дівчина, намагаючись посміхнутися. — Зате у моїй голові застряг цвяхом образ вічно заплаканої матері. Тітка, в якої я мешкаю, подбала про те, щоб він завіявся так далеко, де й родина випаде з пам’яті…
— …Але сім’я не забула про нього, еге ж? — сумно закінчила Йоанна.
— У тому-то й проблема. — Кая поклала підборіддя на коліна. — Тепер у мене батько ковбой. Він теж живе у селі, хіба що американському. Їсть штучні яйця зі своєю новою дружиною-ветеринаром. У такої, певно, повно грошей на дорогі подарунки…
— Співчуваю тобі, — Йоанна лагідно поплескала подругу по кольоровому светру. — Важко жити з тіткою, яка все у твоїй домівці обернула по-своєму, а тепер удає благодійний комітет.
— Вона не вдає, — зауважила Кая. — Ставиться вона до мене прихильно, принаймні намагається. Та я не вписуюсь у її вітальню. — Кая з сумом закрила альбом. — Якби не тітка, я пішла б працювати. Можливо, ходила б у якусь вечірню школу. Або лишилась удома, щоб доглядати за братами. Зрештою, я думаю, що це батько залишив нас, а не його сестра. — Дівчинка легко загойдала колінами, а відтак глянула на годинник. — О! Уже десята вечора! А кажуть, перший візит може тривати не більше години! — схопилася вона з жахом, потягнувши за собою півковдри.
— Спокійно, Кайко! Це ж не французький Версаль. І до того ж тебе вже тут взяли за дочку! Ти що, забула?
Вони йшли яскраво освітленими вулицями, коли-не-коли хапаючи свіжий сніг, аби, швиденько зліпивши сніжку, пожбурити її в ту чи іншу стіну сонних будинків.
Перед зупинкою дівчата поставали, бо, як раптом з’ясувалося, тем для розмови в них набагато більше, ніж вони думали раніше. І якби не грізний трамвай, який з монотонним шумом закотився на спорожнілу зупинку, стирчали б дівчата у снігових заметах, як два сніговики. Один круглий, рум’яніший. Другий вищий, але сухий як скіпка, в обрамленні рудої «стріхи», що вибивалася з-під білої пухнастої шапки.
— Ну нарешті! — Зося хутко відчинила двері засипаній снігом сестрі. — Я місця собі не знаходжу, коли ти вечорами ходиш сама…
— Повідомляю тобі, дорога Зосю: я не здибувала бандитів і ніхто не збирався мене викрасти з метою отримання викупу. — Йоанна струснула куртку: сніг, упавши, розтанув, і на килимку розпливлася калюжка.
— Повідомляю тобі, дорога Йоанно: коли що станеться, я не викуплю тебе з рук бандитів за свою зарплатню. Я розумію, що ти хотіла б щось заперечити, але поважай мої нерви.