— Коли ти в повному ажурі, то наступного разу проведемо Каю разом. Бо знаєш що? — Очі Йоанни спалахнули незнайомим блиском. — Наступний раз буде!
— Це чудова новина! Сідай-но сюди і розказуй, де ти відкопала цю веселу чаклунку?
За старим звичаєм вони посідали за великим столом. Зося — з черговою чашкою чаю, Йоанна — з чашкою молока.
— Я полюбила її ще раніше, коли вона прийшла в наш клас. Їй було начхати на бридкі жарти на її адресу.
— Можу собі уявити, як її зустріли, — зітхнула Зося. — У старшій школі вже трохи по-іншому, а от у середній… Там, мабуть, страшно, коли ти якийсь інший.
— Стопудово! — зітхнула Йоанна. — Мені простіше. Я можу щось мовчки думати. Але промовчати і не витикатися. А Кая вже ні. Вона яка є, така і є, тож наші придурки можуть і рукою зачепити, і словами дошкулити.
— Їй, мабуть, несолодко…
— Звичайно! Але вона того не показує. Ніякої злості, жодних сліз. Начебто їй усі ті шпигачки до спини.
— Це, мабуть, єдиний спосіб вижити…
— Ти помиляєшся! — Йоанна глянула на неї згори. — Існує інший, ефективніший. Просто потоваришувати з тими, хто верховодить…
— Керівництво школи? — недовірливо витріщилась Зося.
— Та де! Хто верховодить у школі! — роз’яснила Йоанна. — Наприклад, наша однокласниця Каська… У нашому класі ті, хто хоче мати спокій, носять їй бутерброди та готівку. Позичають дрібні гроші, запобігають перед нею… Вона, може, не знає, як це називається, але ж люди знають. Розумієш, про що я?
— Ні, — категорично заперечила Зося.
— Але ж так і є, — Йоанна почала хитатися на стільці. — Або ти на боці класної тусовки, або тобі більше ніхто не довіряє…
— А ти, люба? — Зося затамувала подих. Вона вже думала, що знає більшість сестриних клопотів, але тепер до списку вічних турбот доведеться включити якусь малоцікаву Каську, від якої залежить більше, ніж треба… — Яке ти посіла місце в цій ієрархії?
— Я осторонь, — Йоанна схилила голову низько. — І не хочу нічого міняти. Іноді мені хочеться когось захистити. Я відчуваю несправедливість і бачу хамство. Але боюся. Звісна річ. Зрештою, досі в мене не було жодних підстав воювати з Каською Папроцькою. Вона теж до мене якось не чіпляється. Іноді черкону за неї англійську та й усе…
— Одна Папроцька, а тримає в шорах увесь клас? — бурмотіла Зося собі під ніс, підводячись зі стільця. — Я й не думала, що в тих балачках про гімназію стільки правди…
— Не гімназія, а гівназія. І не Папроцька, а лиха Бамбера,[10]— саркастично сказала Йоанна. — Ви тільки маєте якісь здогадки про нашу школу, але, чесно кажучи, самі не хочете втручатися…
Черговий день, коли я не можу дати собі раду зі своїми почуттями. Усі вони змішуються в мені, як колись хімічні формули.
Я розмовляла з Мальвіною. Можливо, занадто різко? Грубо? Останнім часом вона так занедбала навчання, що вже кілька вчителів б’ють тривогу. На моїх уроках дівчина теж впадає в апатичне забуття, кілька днів тому вона заснула, поклавши голову просто на підручник польської мови. Але мене ще й дратує нахабний вираз її обличчя! Я запитала, де поділася моя улюблениця, усміхнена, дотепна, найкраща читальниця віршів. Вона подивилася на мене, як на якусь стару буркотуху, і мовчки вийшла з кабінету. Я не знаю, чи вона навмисно грюкнула дверима, чи то був лише протяг…
Якби я не познайомилася з її дядьком та його жінкою, приязними, освіченими людьми, то могла б подумати, що їй погано в їхньому будинку. З двоюрідними сестрами, до того ж, треба визнати, досить розпещеними. Але під час мого візиту двійко тих грайливих дівчат не сходили з колін Мальвіни, і справлялася вона з близнючками непогано. Як справжня нянька… А сьогодні? Минуло всього кілька тижнів — і ось проблема… Мальвіна, мабуть, і собі подалася на якусь особисту еміграцію. Слідом за своїми батьками. А на її місце сіла понура й нервова дівчина, якої я не знаю і яка занадто гучно зачиняє за собою двері й занадто тихо їх відчиняє…
На щастя, є і гарні новини. У моєї сестри є подруга!
Коли Кая з’явилася в нашій квартирі, я зрозуміла, що вперше після смерті мами Йоанна запросила гостя. І то якого! Ми відкрили серця перед цією товстенькою чаклункою, а вона — банку чорниць. Вона увірвалася до нас із посмішкою, широкою, як панорама Варшави. «Я — Кая», — сказала вона і незабаром після цього заходилася прибирати на кухні та влаштувала велике смаження. Мерщій пополивала всі квіти, витягнула Йоанну на прогулянку з викиданням сміття і навіть причепила на холодильник рецепт креветок із вершками!