Закінчивши у Відні військову школу, Вацлав Ржевуський р. 1809 брав участь як гусарський ротмістр у битві під Асперном проти Наполеона. Він був одружений, але його шлюб з Розалією Любомирською не приніс щастя ні йому, ані їй; вони незабаром розійшлися й жили осібно.
Палкий прихильник поглядів Ж.-Ж. Руссо і жадібний читач його творів, він більше мріяв про «поворот до природи» і «втечу від цивілізації», ніж про військову кар’єру, і тому після батькової смерти, р. 1811, поспішив покинути військову службу й вийшов у відставку. Смерть батька зробила його власником кількох десятків містечок і тисячі сіл на Волині й Поділлі. Тридцять тисяч кріпаків-селян працювали тепер на нього.
Деякий час прожив він в Україні. Він мешкав у Крем’янці, але коли йому обридали крем’янецькі розваги серед «золотої молоді», він кидав місто й вертав до свого маєтку в Кузмині, де в супроводі козаків гасав на конях по степах і лісах.
Кілька любовних пригод, що наробили багато розгомону, кілька двобоїв (він часто й охоче поєдинкувався) та низка блискуче виграних кінських перегонів принесли йому репутацію фехтувальника, їздця й спокусника. Свій час він ділив між кіньми й жінками. Не було коня, якого б він не приборкав; не було жінки, яка встояла б проти бурхливих поривів пристрасної його натури.
Вацлав Ржевуський — людина своєї доби. Він романтик, людина межових ситуацій. Однаково, чи справа йшла про газард у картярській грі, про народне визволення, кохання до жінки, любов до коней або кричущий крій сурдута й вибагливу форму капелюха. Він сноб, денді, скептик і, разом з тим, палкий ентузіаст, фантаст, людина крайнощів, складна натура, що сполучає цинізм цивілізації й цноту дикунства.
Високий на зріст, широкоплечий, худий і жилавий, людина надзвичайної м’язової сили, він з постаттю атлета зв’язує ґалантну вишуканість кавалера. Кров його отруєно нудьгою за екзотикою. Він примхливий і несподіваний. Сурдут світської людини він змінить на бурнус араба, щоб потім проміняти його на вишивану сорочку і свитку селянина-волиняка.
З України він переїздить до Відня. По предках гетьманах він успадкував одвічну, старошляхетську, непереборну й неподільну пристрасть до коней. Це було щось далеко більше й дужче, ніж потяг спортовця, захоплення кавалерійського офіцера, професія або звичка. Це було покликання. Доля. Фатум.
Його стайні були найкращі у Відні. Він ніколи не надавав значення, якщо, з’явившись на побачення, приносив з собою до коханки терпкий пах коня або стайні. За деякий час до звичних запахів дорогого вина, тютюну й кінської стайні почав домішуватись легкий пах свічкової кіпоті й цвілі од старовинних рукописів і книг. Йому могло бракувати часу для побачень з коханками, але він знаходив його досить для розмов з ученими й праць у книгозбірнях.
Найкращі коні арабські. Аравія — вітчизна найкращих у світі скакунів. Пристрасть до коней звернула його увагу на Схід. З наполегливою ретельністю він віддасться орієнталістичним студіям.
Він листується зі славетним орієнталістом Юлієм Кляпротом і одержує од нього томи видаваного ним «Asiatisches Magazin». Йозеф Гаммер, пізніший барон Пурґшталь і перший президент австрійської Академії наук, багатократний секретар і перекладач посольств у Туреччині й Єгипті, стає його сердечним другом; разом вони видають розкішний часопис, присвячений орієнтальним студіям «Die Fundgräber des Orients». Маронітський священик, професор віденського університету Антін Аріда вчить його вимови арабських слів. У турецького адмірала Рамуз-паші, що втік із Стамбула, він бере лекції турецької мови.
Сукупність ґрунтовних знань, їх він набув в обох, однаково близьких йому ділянках конярства й арабсько-турецької археології й філософії, принесли йому не тільки членство в багатьох Академіях наук, але й дозволили дійти до поважних наукових вислідів. На підставі арабських джерел і зібраних ним фактів він зміг пролити світло на темні питання походження польської шляхти й власної своєї генеалогії. Він почав твердити, що польська шляхта — це нащадки чотирьох арабських племен, які перед двома тисячами років вийшли з гір Неджду і вимандрували на північ Європи. Щодо нього, то він є прямий спадкоємець імператриці Зеновії, королеви Пальміри.
— Я польський шляхтич, отож я природний бедуїн! — казав про себе Ржевуський.
Його вітчизна — Схід. Свою національну самосвідомість він пов’язав з екзотичною мрією про Схід. Він не був самотній. Це романтики закликали повернутися в «дім отчий», і шукання правітчизни, країни, звідки прийшли батьки, запалило уми сучасників. Це саме ця доба проголосила, що правітчизною всіх європейських народів і мов є Індія, є Схід.
Він мешкає у Відні, студіює книги про Арабію, видає фаховий журнал з археології Сходу, плекає в стайні арабських коней і мріє про подорож до Передньої Азії. Він мріє побачити землю своїх батьків, вклонитися їхнім могилам, одвідати руїни Пальміри, де царювала колись Зеновія, й придбати чистокровних арабських скакунів. Він хоче скинути з себе ярмо згубної цивілізації й жити в умовах природи.
Щоб пізнати людей на лоні природи, Шатобріан їздив до ірокезів Америки. Ржевуський поїхав до Арабії.
Позаставлявши свої маєтки, постягавши борги, діставши замовлення на арабських коней від Олександра І і Вюртемберзької королеви, Катерини Павлівни, він, у супроводі секретаря, лікаря, ветеринара, ескорту козаків і з великою сумою грошей, наприкінці 1817 року покинув Відень і виїхав до Царгорода.
Чи можна жити небезпекою? Чи можна небезпеку ствердити, як вищу мету життя?.. Ржевуський зробив це. Свобода, втеча від цивілізації, екзотика визначили напрямок його життя. Як часто йому грозила небезпека й смерть зазирала йому в вічі! Віра в себе і в магічну силу чародійної зірки Кавкаб врятовували його зі становища, яке здавалося безнадійним. Він повірив, що фантастичніш, то правдивіш, що таємничіш, то привабливіш!
У січні 1818 року він відплив на кораблі з Царгорода до Алеппо. Прибувши до Сирії, він протягом п’ятьох місяців, у супроводі кількох козаків, мандрував по різних місцях, викликаючи скрізь серед арабів подив своїм багатством і щедрістю. Згодом на короткий час він повернув до Стамбула, щоб урегулювати свої грошові справи, тоді знов з’явився в Алеппо, улаштував тут для себе постійний осідок і звідси робив численні виїзди у глиб арабської пустелі.
Старався в усьому бути подібним до арабів. Добре знав мову, коней, Коран і його приписи. Запустив пишну бороду і змінив європейський стрій на арабський. Людина екстравагантних учинків, несподіваного жесту, перебільшених почуттів, він завжди й охоче йшов назустріч небезпеці. Грав життям.
На чолі валки побожних пілігримів, удавши з себе мусульманина, він одвідав Мекку, священне місце магометан, хоч це й було заборонено для християн під погрозою смерти.
Іншого разу на малій турецькій фелюзі він плив уздовж узбережжя. Несподівано зірвалася буря, підхопила суденце й погнала його в море. Два дні без перерви, не вщухаючи ні на мить, буря мотала їх по хвилях. Хвилі одна по одній перекочувалися через чардак. Скрізь було повно води; не було змоги розвести вогонь, щоб зварити їжу або висушитись.
Це вже не був корабель, і це вже не були люди. Це була купка трісок, що ще якось трималась, і потомлені створіння, що, божеволіючи, з піною у рота качались у власній своїй блювотині. Кожна мить здавалась останньою. Крик «Тонемо, тонемо!» розтинав засмерджену пітьму вузького льоху. Хаос опанував світ.
— Ну, що, як, Соколе? — крізь виття бурі спитав Ревуха, схилившись до козака.
— Що Бог дасть, пане! — відповів Сокіл.
Він, як і інші козаки, що були тут з Ревухою, прикрутив себе ременем до дубової балки. Відсутній для всього, що діялося довкола, він смоктав давно згаслу люльку. Він сидів, скоцюбрившись, немов не тут, а десь на Волині в Саврані поринув на пасіці в золоте гудіння бджіл, або якщо й тут, то немов байдуже було йому, чи гинути, чи не гинути. Мовляв, що це його обходить? Звісно, бусурмани, татари! І все в них не по-людськи. І вони самі, і їхнє море таке!